Виробляти в Україні!
Таке важливе поняття як «економічна безпека держави» в Україні підіймалося завжди. Та, щиро кажучи, сприймалося воно доволі абстрактно. Треба, мовляв, диверсифікувати постачання природного газу, прийняти якусь там програму розвитку виробництва до енного року – все як заведено у чиновників. І ось наразі ми раптом на власному досвіді пересвідчилися, що таке економічна безпека. І одними із перших постраждали якраз аграрії.
Загалом ще задовго до початку бойових дій на Донбасі, за цілком мирних часів, було зрозуміло, що якщо фермер на Миколаївщині чи Черкащині не зможе посіяти зерно без контейнера із комплектуючих до сільгосптехніки, зібраних зі всього світу – із США, Китаю, Німеччини, Італії та ін., то це не зовсім нормально. Як і те, що трактор чи обприскувач, котрі потребують спеціального інструменту та кодів від виробника для нормальної роботи, це не дуже певний варіант за буремних часів. Та хто ж про ті буремні часи думав, коли у аграріїв з’явилося трохи грошей, а з ними – бажання придбати щось супертехнологічне від відомого бренду.
Тепер же виходить, що увесь технологічний процес посівної в господарстві може зупинитися тільки тому, що з-за океану чи із Євросоюзу не привезли якісь елементарні прокладки, фільтри чи підшипники – компоненти, які цілком могли б вироблятися в Україні. Абсурд та й годі!
Так само ми радісно закуповували пальне в Білорусі, а може і в прямого агресора, і пояснювалося це нібито логічними економічними викладками – мовляв, там і дешевше, і контакти налагоджені. Тепер вигрібаємо, бо тільки на посівну бракує принаймні 200 тисяч тонн пального. Про те, щоб поставити у себе додатково пару нафтопереробних заводів мова не йшла – навіщо, ми ж усе готове купимо…
В принципі те саме стосується і ЗЗР, міндобрив та посівного матеріалу. Втім, з останніми двома позиціями справи дещо кращі, бо, дякувати Богу, українські компанії, бодай невеликі, все ж не дрімали і мають, що запропонувати по багатьох пунктах.
Однак повторимо ще раз те, про що ми попереджали ще років зо два тому: не може така потужна аграрна держава як Україна залежати від постачання імпортної сільгосптехніки, вантажівок, комплектуючих та сільгоспхімії. От не може – і все, і як ми бачимо це вже почало вилазити боком.
Невже за ці десятки років не можна було привабити світових виробників сільгосптехніки до України, аби вона вироблялася тут, як і комплектуючі. Редуктори, гідравліка, підшипники, фільтри, робочі органи, мастила – це все могло вироблятися у нас, на місці. Якщо хтось засумнівається у їх якості, радимо звернути увагу на автомобільну промисловість, адже чимало відомих світових виробників виробляють автоелектроніку на заводах західної України.
До речі, про автопромисловість. Знаєте чого сьогодні найгостріше потребує наша армія, окрім потужних систем ПВО? Тисяч простеньких пікапів та позашляховиків, якими можна оперативно підкинути піхоту чи підвезти операторів «Джевелінів», аби уразити із засідки ворожу колонну бронетехніки. У нас досі немає жодного «народного автомобіля», який би масово випускався, і немає «народного трактора» - аналога МТЗ. Тому що всі розраховували на імпортне і найкраще, але життя повернулося зовсім несподіваним чином.
Поза сумнівами, наші аграрії якось викрутяться цієї весни. Багато хто зробив запаси ресурсів ще восени, щось є на складах у дилерів, і швидше за все, відкриються додаткові канали постачання із Польщі, нехай навіть напівлегальні. Але, коли ми здолаємо лютого ворога, і почнемо будувати мирне життя, на ці всі моменти слід звернути особливу увагу. Практично 100% того, що потрібно для нормального агровиробництва можна виробляти в Україні – чи самостійно, чи по ліцензії та в кооперації із світовими виробниками. Це життєво необхідний аспект, який не можна пускати на самоплив. Слава Україні!
Микола ЧЕРЕДНІЧЕНКО
