Час громадити каміння

В Україні почалося виділення коштів із держбюджету на відновлення постраждалих внаслідок окупації рашистів об’єктів інфраструктури та житлового фонду. Наразі це завдання виглядає масштабним та тривалим у часі. І це при тому, що закінчення війни поки що не видно, і це обумовлює очевидні ризики.

Годі й казати, наскільки руйнівними були останні місяці для багатьох регіонів України, зокрема, для фермерських господарств. Знищено або суттєво пошкоджено зерносховища, мости, дороги, машинні двори, ферми, бази пального, а також десятки тисяч людських осель. Це все потрібно розміновувати, розбирати, розчищати, а потім міркувати, що робити далі.

Щоб відновити кожен об’єкт інфраструктури, потрібні величезні гроші й очевидно, що можливостей державного й місцевих бюджетів для цього не вистачить. Тим паче, в Україні пророкують зниження ВВП на 45 (!) відсотків вже в цьому році. Є певні сподівання на певну допомогу від США, Канади та Євросоюзу, однак, це справа не швидка. Але й при цьому лишається болюче питання: ось усе відбудуємо, а його знову зруйнують…

У питанні оборони країни ми цілковито покладаємося на героїчні Збройні Сили України. Однак, у плані інфраструктури аграрії, котрі так чи інакше входять до місцевих органів влади, можуть вплинути на методику відбудови інфраструктури, аби мінімізувати можливі збитки в майбутньому та поліпшити оборонні можливості країни.

У якості ілюстрації цієї тези я наведу приклад із одним селищем міського типу, що розташоване на південь від Києва. Унікальність його географічного розташування (прямий маршрут від Одеської до Житомирської траси) та розташування водночас потужної залізничної гілки, спричиняла чимало клопотів ще за мирних часів. Пасажирські та товарні потяги рухалися через селище із півночі на південь та навпаки майже безперервно. Водночас автомобільний переїзд через колію був наземним, що спричиняло постійні перекриття, а іноді кілометрові затори автомобілів. На додачу до цього, поблизу переїзду була розташована велика нафтобаза, та автомобільна заправка. Мені частенько доводилося стояти в заторах на цьому переїзді, і щоразу я себе запитував: то це у мирний час такі проблеми, а якщо війна? Ось війна якраз і показала, що таких «вузлів», та ще й із нафтобазами на додачу в Україні не повинно бути в принципі… Там все горіло і палало, а люди через заблокований залізничний переїзд не могли перебратися, щоб евакуюватися на захід.

Це означає, що відбудова транспортної інфраструктури в Україні повинна обов’язково враховувати такі ситуації. Залізнична колія не повинна пересікатися в одній площині з автодорогами. Останні потрібно пускати або тунелем, або містком. У такому разі не буде паралізований ані залізничний, ані автомобільний рух. Це полегшить як евакуацію населення, так і перевезення військових та гуманітарних вантажів.

Далі. В Україні через рашистські ракети, мабуть, уже не лишилося жодного неушкодженого сховища нафтопродуктів. Причому ще з радянських часів, будучи споруджені на околицях населених пунктів, багато з них опинилися посеред щільної забудови. Відповідно, влучання в них заразом провокувало серйозну гуманітарну та екологічну кризу. Тобто, будь-які нові нафтобази потрібно будувати принаймні із 3-кілометровою санітарною зоною. При цьому за можливості їх розташування має бути засекреченим. Понад те, ємності із пальним оптимально розміщувати під землею, аби мінімізувати можливість їх ураження з повітря.

Те ж саме стосується й промислових об’єктів, надто якщо вони безпосередньо причетні до аграрного виробництва. Слід розуміти, що будь-яка висока капітальна споруда господарського призначення – це потенційна ціль для ворога. Тому її краще розташувати під землею, захистивши бодай мінімальним шаром бетону. Це може бути насіннєвий завод, олійня, млин, виробництво сільгосптехніки тощо. Ясна річ, це здорожує проєкт, проте як показав сумний досвід регіонів, у яких провадилися активні бойові дії, навіть скупчення сільгосптехніки на машинному дворі є привабливою ціллю для рашистів. Тому повинна бути можливість поховати все від ворожого ока і захистити це бодай мінімально.

Якщо ж говорити про сільську інфраструктуру, то під час війни істотно зростає значення різних проїздів, переїздів через ставки, річки тощо. Десь – перекрито, десь – блокпости, там – заміновано. Особливо ж складно тим фермерам, чиї поля розташовані біля доріг державного значення. Працювати ж потрібно. Тому агровиробникам варто б об’єднатися й визначити ключові точки, які полегшили б логістику на місцевості. Зазвичай, це якісь старі зруйновані греблі, польові дороги, що колись були проїзними тощо.

Втім, об’єднуватися агровиробникам, котрі працюють у конкретному регіоні варто не тільки через це. Подекуди перебування в зоні бойових дій, а то й під прямою окупацією, спричинило справжню гуманітарну катастрофу. Відразу ж різко стало бракувати пального для елементарних потреб, електроенергії, продуктів та медикаментів. Гостро зросла потреба в державних службах, наприклад, РЕС чи ДСНС. Ось, скажімо, в селі на Чернігівщині, де ховалися від окупантів мої родичі, вибухом пошкодило лінію електропередач. Врятував два села… 80-річний пенсіонер, котрий раніше працював електриком. Старенького якось висадили на опору лінії електропередач і той там щось «почаклував» та пустив струм до людських осель.

Такі приклади свідчать про те, що нам по-новому потрібно підходити до організації життя в сільській місцевості, а надто в регіонах, що першочергово перебувають під загрозою. Необхідно, щоб там були якісь добровільні бригади пожежників, ось такі «електрики-резервісти», газовики-резервісти і щоб під можливі аварійні потреби в селах зберігався недоторканий запас комплектуючих для подолання тих чи інших проблем. Також у кожному селі повинен бути мобільний генератор та запас пального для нього, щоб люди могли хоча б заряджати мобільні телефони.

Також потрібно б відродити ФАПи там, де вони були закриті, зі створенням недоторканого запасу найпотрібніших медикаментів. Бо як ми встигли переконатися, у березні багато сіл та містечок на довгі тижні опинилися відрізаними від постачання та взагалі від будь-якої цивілізації.

І звичайно ж, сьогодні на часі є відродження якихось, бодай простеньких МТС, особливо там, де поблизу немає сервісних центрів дилерів. Їх можна було б організувати або на базі більших господарств, або ж, скажімо, аграрних ПТУ, розташованих у селищах та містечках. Там можна було б розташувати якісь ремонтні потужності, щоб за умов гострої нестачі комплектуючих та спеціалістів, виконувати бодай простенькі ремонтні роботи. Так, звісно ж, сучасний імпортний трактор там навряд вдасться полагодити, але якийсь ХТЗ чи комбайн «Нива» – цілком. Невеликі ж фермерські господарства найчастіше не можуть собі дозволити придбати верстати й утримувати кваліфікованих слюсарів і механіків.

Також у планах держави – відбудова та спорудження житла для тих родин, які його втратили внаслідок бойових дій. Поки що складно сказати, як воно все реалізовуватиметься на практиці. Доводилося чути про плани будівництва недорогих котеджних містечок, передусім у західних регіонах України.

Загалом місцеві громади та агровиробники могли б долучитися до цього процесу, спільно напрацювавши механізми відновлення вже наявного житла. Річ у тім, що практично в кожному українському селі сьогодні стоїть багато порожніх хат, чиї господарі померли чи давно виїхали до міста. Значна частина їх цілком придатна до життя після певної реконструкції. Десь буде достатньо елементарних внутрішніх робіт, десь – перекрити дах тощо. Повертаючи до життя такі закинуті оселі, можна було б залучати до сільських населених пунктів потрібних спеціалістів із родинами. Це можуть бути медики, електрики, слюсарі і механізатори. Усі ті люди, чиї руки допоможуть розвиватися і населеному пункту, і аграрному бізнесу. Сьогодні вже є очевидним, що пріоритети у нашому суспільстві будуть мінятися, і чимало людей вже просто не зможуть чи не захочуть повертатися до великих міст. І є прямий сенс зацікавити їх жити та працювати у конкретних населених пунктах, особливо тих, де керівники аграрних господарств відчувають гостру нестачу робочих рук та кваліфікованих спеціалістів.

Євгеній ДАЦКІВ