Дефіцит пального: у нас війна, чи як?

Від такої ситуації страждають як звичайні громадяни, так і фермери та підприємці, причетні до сільського господарства. Не можна знайти пальне до мотоблока чи міні-трактора, до бензокоси чи бензопили. Та що вже казати – у доволі великих господарствах не мають солярки, аби здійснити навіть передпосівний обробіток ґрунту – тому сіють по стерні з бур’янами…

Певний дефіцит пального в регіонах, котрі обминули активні бойові дії, розпочався ще на початку війни. Щоб не допустити подорожчання, уряд знижував ставки та податки, що дозволило забезпечити населення принаймні бензином. Дизпаливо перебувало в дефіциті через посівну та високу потребу у ньому фермерів, аж поки станом на початок квітня ситуація більш-менш не стабілізувалася. Був час, коли щільність машин на заправках нічим не відрізнялася від тієї, що спостерігалася в мирний час. Причому ціна літра пального перебувала на цілком адекватному рівні – від 34 до 40 грн. за літр.

Як стверджують різні експерти ринку, цей баланс було порушено через масований обстріл рашистами Кременчуцького НПЗ – єдиного діючого виробника пального в Україні. Нібито раптом до всіх дійшло, що найдешевший бензин та «солярка» на ринок України надходили саме звідти, а також із території союзника рашистів –Білорусі. Коли ці джерела були закриті, виявилося, що пальне можна дістати винятково з території Євросоюзу або й більш віддалених країн світу. А там воно на заправках значно дорожче…

Розпочався справжній жах, що триває й досі, принаймні на момент написання цієї статті в середині травня. Пальне миттю фізично зникло із заправок, а там де воно епізодично з’являлося, ціна на нього виставлялася, починаючи з 50 грн. за літр, а іноді й по 70-75 гривень. Бог із нею, із ціною, але ж придбати навіть ці нещасні 10 літрів пального стало майже неможливо. Потрібно було щоб добряче пощастило. Тим більш, що відстоявши півдня в черзі, виявлялося, що пальне або закінчилося, або ж його можна придбати лише за якимись талонами (де їх взяти?) чи лише будучи зареєстрованим у додатку заправки – за істотно вищою ціною.

Для прикладу візьмемо невеличкий райцентр в центральній Україні, де нині мешкає автор. У містечку знаходиться 5 універсальних заправок, котрі належать трьом різним національним мережам. Окрім цього є ще дві спеціалізовані газові заправки. Пальне там з’являється лише епізодично, раз на кілька днів, причому одночасно на одній або двох заправках. Жодної системи попередження чи завчасного запису не існує, бо ж військовий стан. Дізнатися, що привезли пальне, ви можете лише випадково, проїжджаючи повз конкретну заправку й побачивши чергу. Або ж на місцевому форумі в Інтернеті.

У кожному разі, навіть якщо ви отримаєте цю інформацію, стоятимете у черзі від трьох до шести годин. За цей час пальне може й закінчиться.

При цьому ці довжелезні черги майже не рухаються, хоча нібито всі бажаючі заправитися стоять акуратно один за одним, і нікого не дозволяють влізти поза чергою. Теоретично поза чергою мають право заправитися лише військові машини, комунальних служб, медиків тощо. Насправді ж, ледь не кожен другий автомобіль біля колонки – «лівий». Це різноманітні куми, свати, знайомі заправників або ж просто персонажі, котрі комусь дали на лапу. Вони не просто заливають у бак лімітовані 20 літрів, а ще й спокійно наповнюють по кілька каністр. Натомість таким як я наївним законослухняним громадянам не дістається жодного грама бензину чи солярки вже третій тиждень поспіль. І це при тому, що я готовий придбати пальне буквально за будь-якою ціною.

Цікаво, що привезені 16 тонн бензину на одну із таких заправок у нашому містечку закінчилися буквально за півтори години із початку продажу під час одного із безнадійних стоянь автора у черзі. Гадаю, що навіть теоретично це неможливо. Однак практично такі дивовижні темпи можуть пояснюватися винятково корупцією, і що найжахливіше – корупцією, на яку законно неможливо вплинути. Адже заправки ж приватні…

І ось ми підходимо до головної тези нашої розмови. Ми нібито вже засвоїли одну з ключових ліберальних тез, яка скорочено звучить так: ринок сам усе відрегулює, держава в жодному разі не повинна втручатися. Тому багато хто негативно поставився до намагання держави контролювати ціну пального. І нинішній дефіцит бензину та солярки в Україні пояснює саме цим. Мовляв, операторів змушують продавати пальне з мінімальною маржею чи навіть нижче вартості закупівлі, от тому його й немає.

Парадокс полягає ще й у тому, що з кінця квітня різноманітним залізничним та автомобільним паливним цистернам дали «зелену вулицю» для того, щоб завозити пальне з-за кордону. Вони всі курсують у безперервному режимі туди-сюди, і це дало свій результат. У приватному порядку заправники розповідають, що пального вже досить, і його б вистачило всім. Проте…

Правильно, приватний бізнес – це приватний бізнес. І якщо він вбачає нагоду підвищити свою прибутковість бодай на 1 відсоток, то нею він обов’язково скористається. Для чого продавати пальне по 37 грн./літр, якщо його братимуть і по 75 грн., а може й ще дорожче. Держава цього не хоче дозволити – ну, то почекаємо, доведемо ситуацію до абсурду, розкачаємо ринок і рано чи пізно це все зайде в такий глухий кут, що нам дозволять виставляти ті ціни, які ми захочемо.

Якось так воно зараз і є, і очевидно, що в цій уже фактично рукотворній кризі беруть участь і представники влади. Я не здивуюся, що до цього причетні й рашистські агенти, яким дуже вигідно розкачати внутрішню ситуацію в України, оскільки на полі бою в них виходить дедалі гірше.

І нічого не поробиш, нікому не поскаржишся, навіть на тих, хто пхається поза чергою. Це ж приватний бізнес – що хочемо, то й робимо! Хочемо продаємо, хочемо завозимо пальне, хочемо – встановлюємо якісь обмеження по формі платежів – це наша приватна справа…

З одного боку це так, але з іншого – у нас в країні війна, чи як? У нас діє військовий стан, у нас є якісь обмеження чи ні, у нас поврізали бюджетні виплати чи ні, ми платимо військовий збір чи ні? Так чи інакше, якісь обмеження торкнулися кожного громадянина України. Кожен із нас чимось пожертвував добровільно чи примусово, і сприймає це як належить, бо ж війна. Страшна війна на знищення українського народу.

Тоді чому вся країна живе в умовах військового стану, а власники автозаправних мереж продовжують працювати «за законами ринку». Вони «викидають» бензин в продаж із бізнесових міркувань, вони залишають працювати лише одну колонку із восьми та одну касу з чотирьох, навіть гадки не маючи якось прискорити цей процес, щоб люди не стояли по 6 годин у чергах. До дідька тоді такі закони ринку й бізнесову доцільність! Зараз у нас лише одна доцільність – країна живе в умовах військового стану і не потрібно створювати проблеми там, де їх можна елементарно вирішити. Прорахуйте нормальну маржу для заправників, укладіть угоди, дайте їм можливість пільгового ввезення пального – і хай працюють. Не хочуть – прийшли і тимчасово націоналізували! Бо економіка повинна працювати – фермери, логістика, перевізники, таксисти, і навіть косарі. Після війни вже розберемося.

В зв’язку із цим постає ще одне питання – невже в Україні так складно організувати якусь мережу державних автозаправок, хоча б на основі конфіскованої у Медведчука мережі Glusco. Пишуть, що 172 станції цієї мережі віддали державному «Нафтогазу». Створіть ще декілька сотень заправних пунктів по всій країні із найпростішим обладнанням – без кавових автоматів та вайфаю – і продавайте пальне. Це дасть змогу водночас вполювати кількох зайців – і дефіцит на ринку ліквідувати, і зняти соціальну напругу, і державний бюджет поповнити, і ще й нові робочі місця створити.

Якщо ж будемо й далі імітувати закони ринку в той час, коли в Україні ревуть десятки тисяч артилерійських стволів та літають крилаті ракети, то діла, вочевидь, не буде. У нас війна, чи як?

Іван МАРЧЕНОК