Економічний патріотизм

Любимо. Хочемо. Скажімо, український аграрій – патріот генетично, з діда-прадіда. Він зберіг у важкі часи війн, революцій і колонозацій свою мову, християнську віру, традиції святкування обжинків, Різдва, Івана Купала, християнські та язичницькі, містичні й побутові звичаї – усі, які народила наша земля.

Тож чи будемо гудити аграрія за те, що він оре своє поле німецьким плугом «Лемкен», якого тягне американський трактор «Джон Дір». Що він жнивує збіжжя зарубіжним комбайном «Нью Голанд». Патріоти! Погляньте на лани наші широкополі – чим там орють, боронують, сіють, удобрюють, збирають урожай? Непатріотично це роблять, скажете?

А хіба патріотично отримувати за своє українське зерно американські долари? І нікого не агітує український фермер «купувати українське», а натомість завзято пропонує глобальному ринку свою аграрну продукцію доброї якості за симпатичну ціну. Патріот – той, хто є ефективним виробником, хто досягає кращих показників у співвідношенні «ціна-якість».

У СРСР у брежнєвські часи був надмір нафти й газу, а ще добувалися алмази, алюмінієві боксити, уран і золото. Не вистачало лише економічного розуму. Згадаймо, що в Радянському Союзі всі ми були «патріоти» – їли своє, їздили й орали на своєму, вдягалися в своє… Добровільно-примусовий «патріотизм» підкріплювався гаслами: «Советское – значит лучшее!» Насправді то була недолуга самозакоханість, технічне хуторянство. При тому навколо панували суцільні дефіцити, про якість товарів навіть не йшлося, не до примх – дай Боже хоч щось купити. А далі почало не вистачати навіть їжі: «супердержава» купувала зерно в США! Люди навіть хліб і ковбасу возили в села електричками з Києва! Бо пріоритетом був так званий «радянський патріотизм», а не розуміння економічної доцільності. Точніше, ідіотизм «окремо взятої країни», в якій нібито можна створити рай, відгородившись від цілого світу парканом, нікого не випускаючи й не впускаючи до нашого «табору».

Колись у вільному продажу, смішно згадати, важко було знайти навіть курятину. Побутував вислів: «Курей викинули!» Мовляв, виникла спонтанно точка продажу під гастрономом десь на Подолі… Треба поспішити, бо ж розметуть! Нині ж правильно організовані, оснащені імпортним обладнанням вітчизняні птахофабрики забезпечують і нас, і зарубіжних споживачів якісним і недорогим м’ясом птиці. Можна, отже, включити патріотизм: слався, наша курятина! Купуємо її, аж гай гуде. Продаємо європейцям, арабам і африканцям. Не лише тому, що вона українська – а тому, що дешевша, якісніша, привабливіша. Словом, найбільш конкурентна на ринку за багатьма параметрами. Заробляти на експорті якнайбільше доларів, при цьому посилюючи державну гривню й зміцнюючи економіку – оце і є справжній патріотизм.

Радянська бюрократично-командна система не толерувала «низькопоколонства перед Заходом». На словах супер-патріотична, народна й сонцесяйна, вона не мала механізмів і мотивацій для втілення прогресивних інженерних ідей у повсякденну практику. Тому якщо й знаходився якийсь умілець-самородок у колгоспі «Ленінським шляхом», то втілював свої рацпропозиції тихцем, в одиничному варіанті, приховуючи їх від пильного ока компартії, її керівних і каральних органів. Бо для «внєдрєнія» (було й таке слово) будь-якого винаходу вимагалися дозволи й узгодження Міністерства сільського господарства, Міністерства сільськогосподарського машинобудування, Державного комітету по сільськогосподарській техніці та ще купи інших відомств, райкомів і профкомів. Ця гігантська машина, що мала б допомагати розвиткові держави – навпаки, гальмувала його. Відомства й установи соціалізм плодив у значно більшій кількості, ніж нинішня європейська бюрократія – бо за європейцями таки трохи наглядають виборці, чого у СРСР не було й близько.

Тоді як у Європі й США фермери й винахідники, скажімо, на прізвища Дір, Бессон, Лемкен, Хорш, Клаас, Стайгер, Фергюсон, Раух, Кроне не чекали благословення від численних державних структур, а на своїй землі самотужки вимудрували й застосовували свої плуги, сівалки, трактори, комбайни. Якщо вдавалося – продавали сусідам, а потім виходили з цією конкурентною продукцією на широкий світовий ринок сільгоспмашин. Наразі знаємо їхні славетні імена тому, що вони стали брендами – назвами агромашин, що зараз працюють, зокрема, в степах і на ланах України.

Вітчизняному виробникові, звісно, конкурувати у машинобудуванні як і в багатьох інших сферах, суміжних із агровиробництвом, зовсім непросто. Хотілося б, щоб в Україні вже вдосталь виробляли складне обладнання, конкурентоздатне на світовому ринку сільгоспмашин. Наразі вже можна навести довгенький список зразків українського сільгоспмашинобудування, що мають стабільний успіх на європейському й світовому ринку. Є чому порадіти й чим похвалитись. Що зовсім не дивно. Відомо, що Словаччина виробляє останнім часом більше автомобілів, ніж Росія – через те, що в невеличку пострадянську країну зайшли з інвестиціями великі автомобільні євроконцерни. Завозять туди машинні комплекти, користуються дешевшою робочою силою та меншим податковим навантаженням – і на виході мають якісні й конкурентні за ціною автомобілі для всього Євросоюзу та інших країн. Секрет тут насамперед у сприятливому інвестиційному кліматі. А в Україні частіше йдуть шляхом збільшення локалізації. Тобто прагнуть, щоб іноземці утворювали спільні підприємства з вітчизняними, й там частка імпортних комплектуючих падала від 100% до нуля.

Колись у таку гру встряв відомий німецький винахідник, фермер і промисловець Міхаель Хорш. Випускав сівалку разом із нашими дніпропетровськими умільцями. Але потім тихо вийшов з проєкту. Чому? Ми можемо тільки здогадуватися. Але розуміємо, що й німецькій менеджмент, і розуміння німцями законів підприємництва, і прагнення їх дотримуватися, а не обходити правила – усе це відрізняється від українських реалій. Більше, ніж стандартна німецька гайка від української. Тому така примусова локалізація на практиці нагадує припасування в одній упряжці коня до трепетної лані – під суворим контролем українських бюрократів, які бачать свою вигоду зовсім не в успіху справи та процвітанні держави.

Маємо й інші потішні приклади такої політики. Наприклад, коли німецькі та американські комбайни в Україні складали із завезених імпортних машкомлектів, лише перефарбовуючи їх в «патріотичні» кольори, надаючи при цьому красиві й до опупіння патріотичні назви: «Дніпро», «Лан», «Обрій» абощо. Це вже була не локалізація, а якась ідіотизація. Наразі помітно краще працює дотація від держави покупцеві вітчизняної сільгосптехніки в розмірі 25 % від її вартості. Завдяки цьому український машиновиробник хоч поки й не досяг за якістю німецьких зразків, але вже може конкурувати за показником ціна-якість – і перемагати.

Для успіху в будь-якій складній справі недостатньо лише показного патріотизму, биття себе у груди та гасел «Слава Україні!». Насамперед, слід чесно проаналізувати й усвідомити причини свого відставання. Бо ж «українське» – що це насправді? Немає українського колеса, української арифметики, українського азоту, української демократії – це поняття загальнолюдські.

Степан Харлан