Хліб і до хліба

Рашистське вторгнення стало причиною невимовних страждань українського народу та значних руйнувань інфраструктури. Постраждали практично усі галузі економіки України і, зокрема, сільське господарство. Це стосується не лише прямих втрат і пошкоджень, але й таких побічних негативних явищ як звуження можливостей збуту агропродукції із України та істотне зниження відпускних цін на неї.

Українські аграрії загалом більшою чи меншою мірою змогли пристосуватися до нових складних умов роботи. Когось нинішні негаразди зачепили більше, когось менше, але постраждало фінансове становище усіх агрокомпаній без винятку. Адже віддавати зерно удвічі-утричі дешевше, аніж півтора року тому, означає втратити майже увесь прибуток від господарювання. Це якщо мова взагалі не йде про «мінус».

Відповідно, вітчизняним аграріям так чи інакше доводиться якось пристосовуватися до цієї ситуації, щось змінювати і шукати шляхи подолання проблем. Повсюдним явищем стала економія на мінеральних добривах і почасти – на пальному. Небагато хто може собі дозволити придбати нову техніку і ще менше українських агровиробників готові реалізовувати капітальні інфраструктурні проекти на кшталт побудови зерносховища чи зрошувальної системи. У людей або банально немає коштів або ж вони вичікують, сподіваючись на те, що ситуація покращиться.

В даному разі українських фермерам можна умовно поділити на декілька груп. Дехто вже доволі успішно пристосувався, оптимізував технологію вирощування, змінив структуру посівних площ, знайшов альтернативні маршрути збуту зерна, чи навіть переставив частину акцентів на суміжні галузі, скажімо, свинарство чи переробку зерна. І це дає змогу працювати доволі успішно у фінансовому плані.

Таких господарств стає дедалі більше, хоча наведених вище завдань досягнути дуже непросто. Звісно ж, найкращі можливості для такого якісного розвитку у тих агрокомпаній, які розташовані на віддалі від лінії фронту і поблизу яких не відбувалися бойові дії.

Інша група господарств вимушено перебуває у вкрай складних умовах через те, що їхні поля та інфраструктура постраждали від рашистів або ж розташовані неподалік лінії фронту. Їхні господарські приміщення пошкоджені, як і сільгосптехніка, поля заміновано, отримати кредит майже нереально, як і продати зерно за більш-менш прийнятною ціною. Останній фактор спричинений логістичними труднощами і незрідка – небажанням зернотрейдерів «зв’язуватися» із господарствами, наприклад, із не окупованої частини Донеччини чи нещодавно звільненої Харківщини.

Працювати таким фермерам дуже-дуже складно, тим більш, що від їхніх господарств може бути буквально пару десятків кілометрів до лінії зіткнення із рашистами. Усі їхні сподівання на те, що ЗСУ утримають ці рубежі, і дай Боже, щоб так воно й було. Але наразі, в тому числі і в психологічному плані, таким аграріям не до агрономії та економічного розвитку агровиробництва. Завдання мінімум і воно ж максимум – посіяти і зібрати якийсь врожай, віддати борги, зберегти колектив – і це вже буде просто чудово…

І ми вже не кажемо про заміновані поля та дороги, регулярні «прильоти» та відлуння вибухів, знищену інфраструктуру і вбитих корів. Проблем у таких господарств дуже багато, причому державні і комерційні фінансові установи, зазвичай, не поспішають із допомогою щодо їх вирішення.

І нарешті доволі численна група власників агрогосподарств, переважно тих, котрі розташовані далеко від фронту, сьогодні займає певну вичікувальну позицію, сподіваючись, що все якось налагодиться і ситуація стане близькою до тієї, яка існувала станом на 24 лютого 2022 року. Тобто, ми вирощуємо зерно, продаємо його у зручний спосіб та за актуальною майже світовою ціною, а тоді купуємо нову техніку і розвиваємо інфраструктуру.

Це було б дійсно чудово, але розумні люди недарма ще в перші тижні повномасштабного вторгнення рашистів наголошували на тому, що так, як до війни, вже ніколи не буде. В жодній галузі господарства і взагалі у житті. Ніхто не знає, скільки триватиме війна і який саме вигляд матиме перемога над рашизмом. Тому розраховувати, що, умовно кажучи, через три місяці Валерій Залужний прийматиме капітуляцію ворога у Кремлі, вельми бажано, але як воно насправді буде – цього ніхто не знає.

І так само пересічний аграрій не знає, який врожай він матиме наступного року, куди він продаватиме зерно і за якими цінами. І чи буде у нього в достатній кількості пальне, чи буде електроенергія, кваліфіковані працівники, надійні дилери і так далі. Що поробиш – це війна, причому війна страшна – на фізичне знищення українського народу. Ворог щиритиме зуби до останнього, і економіку України, в тому числі аграрну галузь, періодично лихоманитиме. Це об’єктивний чинник.

Зокрема, це означає, що попередня усталена модель господарювання може не спрацювати. Хай би якою високою не була врожайність зерна, але рентабельність роботи через утруднену дорогу логістику і низькі ціни на врожай, однак лишатиметься невеликою. Скільки це все протриває, поки невідомо.

Тому праві ті фермери, котрі стверджують, що вони є реалістами, і не сподіваються, що завтра ціна на зерно чудесним чином зросте і за ним полюватимуть зернотрейдери у кожному селі. На жаль, не буде такого, принаймні у найближчій перспективі, тому вкрай важливо пристосуватися до роботи за умов низьких цін на зерно та дорогих ресурсів.

Передусім потрібно переглянути сівозміну. Справді, якщо у фермера чудово виходить вирощувати кукурудзу, йому не хочеться скорочувати площі під цією культурою. Це можна зрозуміти. Однак об’єктивні реалії є такими, що кукурудза за низької ціни і пропозиції має найдорожчу логістику і вартість післязбиральної доробки. Тому чимало фермерів зменшують площі під нею. Якщо це із якихось причин поки є неможливим, то варто подумати принаймні про придбання власних зерновозів та сушарки на альтернативному паливі. Причому це все дуже точно прорахувати, головним чином реальну окупність таких капіталовкладень.

Надзвичайно важливо також розібратися із мінеральним живленням сільгоспкультур. Ефективно працювати тривалий час із мінімальними нормами міндобрив навряд чи вийде. Потрібні точні аналізи складу ґрунтів та реалістична оцінка їх родючості. Потрібно навчитися ефективніше працювати із пожнивними рештками і вносити саме ті елементи живлення і саме тими способами, які дадуть змогу повніше використати діючу речовину. Не зайвим також буде згадати про пари та сидерати.

Попри все, зростає актуальність суміжних напрямків до рослинництва, передусім тваринництва та переробки продукції. Саме молочні ферми і свинокомплекси дали змогу встояти на ногах деяким господарствам в перші місяці війни, коли експорт зерна було цілковито заблоковано. Нормально почувалися і ті фермери, котрі мали змогу виробляти борошно, крупи та олію. Так – це окремі і дуже непрості бізнеси, але тваринництво та переробка істотно розширюють можливості господарства для економічного маневру.

Окреме питання – налагодження тісних зв’язків із компаніями-постачальниками. Нам цьогоріч неодноразово доводилося спілкуватися із фермерами, котрі залишилися напризволяще зі своїми економічними проблемами. Найчастіше держава не має змоги чи не вбачає за доцільне забезпечити реальну підтримку аграріям і це об’єктивна реальність. Порятували цих людей саме комерційні партнери – постачальники продукції та послуг. Хтось давав під майбутній врожай насіння та ЗЗР, хтось – техніку і запчастини із відстрочкою, хтось допомагав продати врожай, а ще хтось – оперативно допомагав розробити оптимальну технологію вирощування із врахуванням обмежених фінансових можливостей господарства. І такі підходи працюють, надто ж якщо обидві сторони впродовж років поводили себе порядно у відношенні до партнерів.

Тому сьогодні як ніколи важливим є об’єднання зусиль – агровиробників із постачальниками, і власне самих фермерів із сусідами. Адже не обов’язково кожному окремо самостійно шукати у Польщі чи Румунії шляхи продажу свого зерна – це можна робити централізовано за допомогою якоїсь регіональної чи загальноукраїнської спілки. В тому числі наймати транспорт для цього, і навіть добиватися якихось знижок та бонусів.

Повторимося, що коли закінчиться війна і аграрна економіка запрацює на повну силу, ніхто не знає. Тому краще сьогодні готуватися до тривалих труднощів, аніж сподіватися, що ось-ось все налагодиться. Дасть Бог і таки налагодиться, але ліпше водночас сподіватися на себе.

Василь Ляшенко