Хоч гречку любимо, та не сіємо. Чому про деякі продукти згадуємо лише в часи кризи?

На загальному валу зернових, яким традиційно хизуються урядовці, це мало позначиться. А от споживчий ринок дуже тонко реагує навіть на найменші зміни в цьому секторі. Посіяли менше згаданих культур – дорожчою буде каша з них. І це найпершими відчують на собі найуразливіші верстви населення – пенсіонери, малозабезпечені родини.

Чому ж все меншу увагу аграрії приділяють тим культурам, які зазвичай ішли на виготовлення круп для традиційних каш? Причин чимало.

Зазвичай серед причин чи не найпершою прийнято називати зменшення споживацького попиту. Мовляв, смаки українців змінились, в їхньому меню давно переважають інші продукти, тож аграріям важко знайти покупця на вирощене. І в цьому є частка правди. Але не вся.

Варто лише згадати, які продукти розліталися з прилавків першими на початку карантину. Правильно, це були крупи. І в той же гарячий момент шаленого попиту чи не найбільше підскочили ціни саме на них. Тож товаровиробник був би у виграші, якби мав достатньо товару. Але його було обмаль. Щоб якось владнати ситуацію, в уряді моментально заговорили про можливий його імпорт.

Споживача неважко зрозуміти – саме крупи можна придбати про запас і з ними пережити скрутні часи. Але важко пояснити інше: чому про такі стратегічні товари держава згадує в найгірші часи? Чи в інші дні каша не смакує?

Саме в розпал пандемії в Мінекономіки повідомили про те, що планують провести форвардні закупівлі цілого ряду нішевих культур. З-поміж інших була названа і гречка. Оскільки на внутрішньому ринку виникли проблеми з її поставками, уряд був готовий скупити ледь не все, що тільки-тільки сіється.

До такого рішення підштовхувала не тільки пандемія. Задовго до її початку було очевидним, запасів гречаних круп на внутрішньому ринку малувато. Відтак гречане зерно почало дорожчати.

Ще пару років тому ціна на нього коливалася в межах 9-15 тисяч гривень за тонну. А вже на початку нинішнього року, за даними Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, закупівельні ціни на неї становили понад 18 тисяч гривень. На цьому зростання не зупинилось. Наприкінці другої декади травня за насіння гречки просили від 19,5 тисячі гривень до 22 тисяч за тонну.

Стало очевидним, що продукту на внутрішньому ринку не вистачає, тож кинулись шукати його деінде. До кінця березня імпорт гречки в Україну дійшов до позначки у 115 мільйонів гривень. І ця цифра в 6,5 разу більша, ніж була в першому кварталі торік.

Рятувати ситуацію мав представлений урядом законопроект, який пропонував переглянути ставки ввізного мита на жито, гречку, рис, і замість двадцяти – та п’ятивідсоткових ставок (у залежності від культури), які діють зараз, встановити на певний час нульові.

Остання пропозиція викликала різні думки як у законодавців, так і експертів аграрної галузі. Далеко не всі підтримали ідею відкрити вітчизняні ринки для чужих круп. З одного боку, так можна було б доволі швидко наситити споживчий ринок. Проте з іншого це загнало б у ще глибшу безвихідь українських гречкосіїв. Тож питання про збільшення експорту так і залишилось відкритим.

Про те, чим нинішні високі ціни на насіння обернуться для покупців уже найближчої осені, неважко здогадатись. Адже зростання собівартості неодмінно потягне за собою й збільшення роздрібних цін. Тож рішення про форвардні закупівлі можна вважати дуже доцільним. Але навряд чи це зможе кардинально змінити ситуацію. Бо найпершим має стояти питання не про те, коли купувати, а у кого і в якій кількості.

Суперечки навколо згаданого закону навряд чи можуть суттєво вплинути на реальний стан речей. Адже під час гарячих дискусій навколо нього круп’яні вже практично були посіяні. Тож про те, що він був відкладений, немає сенсу шкодувати.

А от з тим, що посіяно, і що буде зібрано, знову можуть виникнути проблеми все того ж дефіциту.

Хоча, на перший погляд, ситуація на полях не виглядає критичною. Приміром, Хмельниччина справилась із тим, що планувала. Але чи достатньо цього?

У Мінекономіки ще напередодні посівної зробили прогнози, що гречка займе майже 140 тисяч гектарів на вітчизняних полях, а це ледь не наполовину більше від торішнього. Від таких намірів очікують і значно більші врожаї. Це добре. Та чи справді так буде?

На практиці на гречаній ниві особливих змін, порівняно з минулим роком, не видно. Принаймні на Хмельниччині. В області вже кілька років поспіль під цю культуру відводяться приблизно однакові території – близько семи тисяч гектарів.

Хоча ще років із десять тому ситуація була зовсім іншою. Тоді звичними вважались посіви на 34-36 тисячах гектарів. На суттєве зменшення цих обсягів з часом вплинуло кілька факторів.

Серед найпопулярніших – все та ж відсутність попиту. Насамперед ішлось про те, що в аграріїв почали виникати проблеми зі збутом, тому вони потроху відмовлятись від мало ліквідного товару. Та відповідь не така проста, як здається.

Реалізувати гречку як було, так і досі залишається непросто. І це не стільки через попит на ринку, як через те, що далеко не кожен виробник може знайти місце на ньому. Те, що можуть дозволити собі на ринку великі гравці, виявляється не до снаги дрібним постачальникам. А переважно саме такі й вирощують гречку.

Остання ніколи не була цікава великим товаровиробникам. Вони завжди робили ставки на пшеницю, кукурудзу та соняшник – це те, що дає великий вал і завжди стабільні прибутки. Проте і їхній ринок збуту ніколи не обмежувався внутрішніми кордонами. Словом, це ті культури, що відкривають свободу дій для великого бізнесу. А на гречці мільйонів не заробиш – родить негусто, у світі не надто популярна… От її і залишили на відкуп переважно невеликих фермерських та приватних господарств. А серед останніх одні займаються нею за старою звичкою, а інші саме через те, що не можуть конкурувати з потужними агрохолдингами на великому зерновому ринку. Тобто виходить, що у кожного залишилась своя ніша.

Зрештою, такий розподіл мав би зіграти на користь малого бізнесу, бо виявилось, що в силу згаданих причин він позбавився конкурентів у цьому секторі. Але так не сталось. Бо те, що не зацікавлює великий аграрний бізнес, чомусь перестало бути цікавим і для держави. А її інтерес мав би проявлятись якщо не у фінансовій підтримці, то хоча б у продуманій політиці щодо закупівель, реалізації та правильному аналізі щодо того, скільки і яких круп нам потрібно. Проте пробуджується він лише в періоди гострих криз, коли терміново напрацьовуються хоч якісь рішення, але й до їх виконання не завжди доходить.

Решту часу всі клопоти лягають на плечі приватників та дрібних господарств. А їм справлятись з ними самостійно вкрай важко. У результаті вірними гречці залишились лише найбільші її фанати.

Навіть цьогорічна оптимістична для Хмельниччини цифра в сім тисяч гектарів посівів гречки викликає сумніви. Адже лише половина цієї площі припадає на фермерські та малі господарства. Це означає, що там статистика може бути доволі точною. А от інша частина має бути засіяна в господарствах населення. Тобто тут про стовідсоткову точність даних говорити не доводиться.

У результаті очікування на збільшення врожаю в області, як це прогнозують у міністерстві, можуть бути марними.

Якщо екстраполювати цю статистику на всю країну, то можна припустити, що зменшення ціни, а головне – відсутність спонтанних спалахів дефіциту навіть після збору врожаю навряд чи можна гарантувати.

Наразі ж роздрібні ціни на крупу залишаються доволі високими. Вони коливаються в межах від 30 до 40 гривень за кілограм. Водночас на полицях магазинів можна побачити товар і за 50-80 гривень.

Що стосується найвищих вартостей, то це в тому випадку, коли виробник повідомляє, що вони встановлені за екопродукт. Покупцеві перевірити таку інформацію важко, оскільки ні на смак, ні на вигляд такі каші нічим не відрізняються від інших, дешевших. Але наступні факти, думається, будуть цікавими для споживача.

Гречка належить до надзвичайно простих у догляді культур. Вона росте практично без хімікатів. І це означає, що гречані поля практично не обробляють гербіцидами, а самі рослини не поливають рясно засобами від хвороб та шкідників. Мало того, під них намагаються не вносити добрива, бо останні мало впливають на врожайність, вона залежить переважно від природних умов.

Висновки про те, наскільки «чистою» буде крупа при такій агротехніці, можете зробити самостійно. Як і про те, чи варто платити втридорога за товар, на якому є відповідна позначка. Та тут, як мовиться, справа смаку.

До речі, усі перераховані вище фактори роблять гречку однією з найменш затратних для виробника культур. Але до цього додається ще й ложка дьогтю: серед зернових вона має доволі низьку врожайність. Збирати більше як 10-12 центнерів з гектара мало кому вдається. Таких високих врожаїв, як у пшениці чи кукурудзи їй ніколи не досягнути. Та й, судячи з нинішньої ситуації, таких же стабільних цін також. Тому і сподіватись, що найближчим часом нею може зацікавитись великий аграрний бізнес, марно.

А от кроки на підтримку малих гречкосіїв, не завадили б. Та чомусь вони не спадають на думку урядовцям – куди простіше зменшити експортне мито без усяких додаткових фінансових затрат. А між тим ще торік департамент агропромислового розвитку Хмельницької ОДА звернувся до міністерства з пропозицією включити гречку в програму підтримки. Йшлося про сотню - півтори гривень на гектар вирощуваної продукції. Насправді це не великі суми, але для фермера, котрий здебільшого покладається лише на свої можливості, було б хоч якесь заохочення. Та грошей не знайшлось ані торік, ані тепер.

Попри вже згадану невибагливість цієї культури до багатьох природних факторів, вона залишається вкрай вразливою до різних фінансово – економічних чинників. Якщо розважливо підходити до справи, то про «гречану» політику варто було б думати перспективно на державному рівні, а не поспішати з гарячими рішеннями в критичні моменти. І ще - не надто розраховувати на те, що закордон нам допоможе.

У світі гречка не має такої популярності, як в Україні. Навіть славнозвісна китайська гречка, котра «рятувала» українців в часи попередньої масштабної економічної кризи – це, швидше, піархід, аніж стабільні поставки. Адже у Піднебесній цю крупу практично не використовують для їжі, тому як обсяги посівів, так і якість продукту далеко не такі, щоб його варто було експортувати.

Мало того, у Хмельницькому обласному департаменті промисловості та агропромислового розвитку розповіли, що китайські бізнесмени готові купувати це зерно в необмеженій кількості в нас. Щоправда зовсім не для того, щоб відправляти його на продовольчий ринок. Закордонних партнерів цікавить насамперед гречане лушпиння, котре використовується як екологічно чистий та цілющий наповнювач для подушок, матраців, тощо. Саме заради нього готові купувати на додачу ще й саме зерно.

У вітчизняного споживача дещо інші смаки. Хоча не скажеш, що це улюблений делікатес для всіх, проте й відмовляти собі в такій страві українці не готові. Хтось любить кашу за її смак, хтось – за поживність, а хтось – за цілющі властивості і користь при важких діагнозах.

Деякі дослідники навіть стверджують, що вона може піднімати настрій, поліпшувати психоемоційний стан та сприяти роботі головного мозку. Говорять і про те, що гречка здатна рятувати від безсоння.

Корисні властивості цього продукту – це тема окремої великої розмови. А для українців, котрих здавна називали гречкосіями, це не просто звична їжа, але й частина особливої культури. Історики припускають, що в багатьох країнах від гречки давно відмовились через те, що вона дає чи не найменші врожаї серед зернових. І українці завжди знали, що з гречаного поля не збереш стільки збіжжя, як із пшеничного. Та все ж віками продовжували сіяти. Чому ж у наш час все потроху хилиться до того, щоб поступово витіснити гречку з наших чорноземів?

Ніякі нульові ставки на імпорт не зможуть змінити ситуацію на краще. А от допомогти гречці та гречкосіям почуватися впевненіше можна. А разом із ними ще й тим, хто десятиліттями береже й примножує це національне багатство. Мало хто знає, що на Хмельниччині є унікальна колекція світового генофонду гречки. Зберігається вона в науково-дослідному інституті круп’яних культур ім. О. Алексєєвої, що діє при Подільському державному аграрно-технічному університеті.

Цей центр по вивченню гречки був створений майже півстоліття тому, коли культура в прямому розумінні слова процвітала. Тоді гречані поля не були такою екзотикою, на які вони перетворилися тепер. А держава підтримувала тих, хто дбає про таке процвітання – тодішнє міністерство сільського господарства підтримало ідею відомого селекціонера, доктора сільськогосподарських наук, професора Олени Алексєєвої, яка розробила теоретичні основи й практичні прийоми селекції та насінництва гречки, і на базі лабораторії створило інститут. З часом його статус змінювався. Бувало, що до науковців приєднувалися й практики, створюючи єдину виробничо-наукову систему, до якої входило багато аграрних підприємств, що займалися розмноженням сортів, насінництвом, запровадженням подільської гнучкої технології вирощування гречки тощо.

Але з часом проблеми, з якими зіткнулися практики, торкнулися й науковців. Вони також відчули наслідки зменшення обсягів вирощування культури. Але все одно не полишили своєї справи. Весь час продовжують займатись інтродукцією, збереженням та подальшим вивченням генофонду гречки. Вчені агрономи досі створюють нові сорти, з готовністю передають їх практикам і діляться знаннями про те, як досягти найбільших урожаїв.

Не одне десятиліття знадобилось інституту, щоб сформувати унікальну колекцію світового генофонду гречки. Тепер вона внесена до державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання. У ній нараховується близько тисячі зразків цієї культури. Важко навіть уявити, що такою різноманітною може бути звична для кожного з нас гречка.

Науковці працюють не лише в лабораторіях, але й на ділянках інституту. Безцінна колекція не може просто лежати в шухлядах. Щоразу проводиться посів зразків цього генофонду. Тож можна бути впевненим, що вчені не дадуть гречці піти в небуття.

А от чи буде її достатньо на наших столах, і за якими цінами купуватимемо, від них мало залежить. Подбати про це повинні насамперед урядовці, розробивши чіткі правила для роботи аграріїв та забезпечивши стабільність вітчизняного ринку.

Ірина КОЗАК