Приватна власність на землю: панацея чи міф?

Приватна власність священна і недоторкана. Крім права власності на землю?

А що, власне, означає право приватної власності?

Юрист Робер-­Жозеф Потьє, один із співукладачів Кодексу Наполеона (такою є історична назва Цивільного кодексу Франції), увів у юридичний ужиток знамениту фразу-­триптих usus, fructus, abusus, що визначає три складові права приватної власності – право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктом власності. Той же Потьє навів прості приклади, з котрих випливало, що це визначення приватної власності не може поширюватися на землю. Скажімо, пан А володіє картиною знаменитого художника і хоче її замазати; пан Б володіє книжкою і хоче її спалити; пан В володіє полем і хоче його лишити під цілиною. Пани А і Б можуть робити з власним майном усе, що їм заманеться. Інша річ – поле. Воно має засіватися, там має родити хліб. Незалежно від того, хочеться це робити власникові землі чи ні. Бо інші члени суспільства хочуть мати матеріальні блага, передусім їжу, а також звичне і зручне середовище для проживання. А тому суспільство, якщо воно не збирається – свідомо чи несвідомо – вдаватися до самогубства чи принаймні до масового мазохізму (голодуватимемо, але на зло собі не порушимо святого права землевласника), буде регулювати, унормовувати право власності на землю, тобто право володіння, користування і розпоряджання нею в своїх групових інтересах, лишаючи формальному землевласникові ту частину usus, fructus, abusus, котра його, суспільство, власне, не обходить або ж зараз йому не потрібна. Таким чином, право приватної власності на землю – це лиш бажання, нечітко усвідомлене чи навіть підсвідоме прагнення людини безроздільно владарювати над більшою або меншою частиною території.

Приватна власність на землю – це фікція, а швидше fata morgana, яка ніколи й ніде реальністю не була й бути не може.

Іноді декому вдавалося тішитися цим уявним правом, аж поки хтось сильніший його не скасовував. У музеях та архівах зберігається багато указів, грамот, законів про «вічне, безроздільне, спадкове» володіння землею, що втратили силу.

Важлива й така закономірність: чим більшу вартість (ринкову ціну) має земля, тим більше обмежується право власника володіти, користуватися й розпоряджатися нею. Скажімо, власник кількох дюн у пустелі може вважати себе їх абсолютним володарем і мріяти збудувати там готель, офіс чи щось іще, і ніхто не боронитиме йому тішитися цими мріями. Аж до тих пір, доки він на цій землі сам­один. Але уявімо, що цю ж частину пустелі перетворено на оазис, на курортне місце, адміністративний центр. При цьому дюни в той чи інший спосіб опиняться у власності кількох суб’єктів. Тоді кожен власник кожної окремої ділянки буде обмежений у правах і не матиме права на свій розсуд на власній частині землі будувати кіоск, басейн або просто складати там сміття. У реальному житті скільки завгодно прикладів, коли приватне право на землю зазнає обмежень, зумовлених інтересами й волею соціуму.

Наприклад, у 1964 році у Франції в землевласників було конфісковано право полювати на власних землях. Цікавий юридичний фокус відбувся в ось такі чотири такти:1. Право полювати належить землевласнику. 2. Товариства мисливців створюються префектом, який визначає територію їх дій. 3. Якщо впродовж трьох місяців власники землі не висловлюються проти, то вони повинні надати асоціаціям право полювати на своїх землях. 4. Щоб протест був прийнятий, треба, щоб власник мав ділянку не менше 20 га в одному місці. Як наслідок, 99 % землевласників у Франції не мають ні права полювати, ні права заборонити полювання на своїй «священній, недоторканій і неподільній» приватній власності. Подібні приклади можна наводити довго.

Право приватної власності відступає перед громадським інтересом, тому що аграрне питання, зокрема, питання землекористування надто важливе для суспільства, щоб його вирішення цілком передати аграріям.

У старі застійно­соціалістичні часи бувало, що присадибні наділи відбиралися «для громадських потреб». Городи «відрізували», щоб, наприклад, прокласти дорогу, збудувати клуб, розширити колгоспний двір, скоротити шлях перегону худоби.

Часто такі рішення приймалися з примхи місцевих владоможців, а законні приводи вони вже знаходили. Захиститися від їх сваволі, здавалося, можна не інакше, як утвердивши «священне й недоторканне» право приватної власності на землю.

Утім, природа суперечностей між приватним і громадським глибша й складніша, ніж може здаватися на перший погляд. Зіткнення «громадського інтересу», який можна розглядати як суму індивідуальних, приватних прав та, з другого боку, «приватного права» окремого індивіда, трапляються не лише на пострадянському просторі. Та й чи можна, чи доцільно інтерес індивіда завжди ставити вище від інтересу багатьох?

Будуються міста, підприємства, шляхи, газогони тощо. І робити це можна не інакше, ніж скасувавши в той чи інший спосіб право колишнього власника на землю. Старе римське право формально не передбачало можливості вилучення приватної власності землі для громадських потреб. Втім, наприклад, у Франції вже з XIV століття вважали, що таке вилучення можливе, якщо є достатні мотиви «публічної корисності». Але відтоді й донині юристам не вдалося винайти універсального й прийнятного для сторін визначення цієї самої «публічної (громадської) корисності». Упродовж ХІХ і ХХ століть давалися визначення лише стосовно окремих конкретних випадків. Суди або інші органи, що приймали рішення з цих питань, не уточнювали при цьому суть самого питання. Зміст поняття «публічної корисності» цілком залежав від місця, часу, обставин, настроїв, політичної ситуації. В одних випадках шальки терезів хилилися в бік експропріаторів, а в інших «публічний інтерес» вбачали в захисті прав землевласника. Частіше право хилилося на бік сильного. Сильнішою іноді бувала громада, іноді – індивід.

Типовим прикладом може бути випадок, коли йшлося про вилучення землі, потрібної для будівництва об’їзної дороги, котре здійснювалося за ініціативою і коштом автомобільної фірми «Пежо». Чи «проект відповідає загальним інтересам», чи «задовольняє потреби громадського дорожнього руху і загального промислового розвитку», чи це «потрібно для економічного розвитку регіону», мусив сказати суддя. Для нашої розмови зараз не важливо, яке рішення було прийняте саме в цьому конкретному випадку. Головне, що не власник землі, а суд вирішує, як бути з правом usus, fructus, abusus. Наголошую, не власник землі вирішує, як нею володіти, користуватися, розпоряджатися; він, формальний власник, усього лиш може отримати компенсацію, зміст і розмір якої встановлює також не він, а закон. Інше не просто суперечить інтересам загалу, соціуму, а й межує з абсурдом.

ЧИ ВИГІДНО БУТИ ВЛАСНИКОМ ЗЕМЛІ?

Українські селяни у своїй переважній більшості були переконані, що мати землю у власності не вигідно, а тому довго й уперто ігнорували земельну реформу. Іншої думки була та частина селян, котрі мали намір отримати у власність землю, щоб потім її продати або здати в оренду. (Тут слід би зупинитися й поміркувати: а кого, власне, ми називаємо селянами? Але це вже зовсім окрема балачка, я ж за цієї нагоди рекомендую читачеві якось на дозвіллі сісти й написати на папері, кого він вважає селянином, а потім самому прочитати й поміркувати, як воно пов’язалося зі здоровим глуздом).

Але як ставляться до землі – як об’єкта власності, володіння – там, на Заході? Чи вважають «у цивілізованому світі» землю найціннішою і найпевнішою частиною родинного майна?

Хто й коли б не заводив мову про землю, він передусім має на увазі гроші, прибуток, який додатково до вкладеної праці й капіталу приносить земля. Тобто річ не в чомусь іншому, а саме в ренті. Поняття «рента» ємне й досить непросте, хоча останнім часом в публікаціях на тему землі згадується рідко. «Земельна рента являє собою частину додаткової вартості, створеної найманими с.­г. робітниками і привласнюваної землевласником», – так записано в УРЕ і так колись учили на уроках марксистсько­ленінської політичної економії. Утім, зараз мова не про те, що згідно з марксистсько­ленінською етикою жити з чужої праці (привласнювати ренту) вважається несправедливим, а нинішня українська влада вищу справедливість, навпаки, нагледіла в тому, щоб штучно створити якнайбільше землевласників, котрі житимуть за рахунок ренти, тобто передаватимуть землю в користування тому, хто готовий платити дебелі гроші за приєм­ність орати землю та щось на ній сіяти. Але ж це вже логічний курйоз: близько 95 % українських селян віддають землю в оренду, і той, хто сьогодні насправді обробляє землю, вважається не селянином, а його експлуататором? Реальних землеробів піддають тотальному остракізмові за те, що вони мало платять законним селянам, власникам паїв, які у переважній більшості ніколи землі не обробляли й не збиралися цього робити.

Втім, мова в нас про інше: чи вигідно зараз на Заході бути власником землі? Однозначної відповіді на це начебто просте запитання не існує. Уся річ у тому, де ця земля, для чого вона, а вже потім, не «по­третє», а, може, «по­надцяте», яка це земля, якою мірою вона придатна для вирощування сільськогосподарських культур.

Земля, сільськогосподарські угіддя були основним сімейним капіталом в Європі й світі аж до початку ХХ століття.

Тобто скільки віку, скільки світу, бути багатим означало мати у своїй власності землю. Проте упродовж передостаннього, двадцятого, століття ситуація стрімко змінювалися. Наприклад, у Франції після 1914 року сумарна вартість нерухомості (будівель) уже перевищила сумарну вартість землі. У 70-­ті роки ХХ століття земля складала вже 15 % вартості майна пересічної сім’ї, а на середину 90-­х років лише 6­-7 %. Це пояснюється збільшенням вартості рукотворного майна: будівель, техніки й машин, предметів комфорту. Маємо нагоду зайвий раз переконатися в правдивості вислову: «Праця і тільки праця є джерелом багатств».

Частка рукотворного майна з часом збільшується, і може збільшуватися безкінечно, але земля, простір лишається той самий. І хоча число людей на Землі невпинно зростає, люди потребують усе більше й більше добрих харчів та сировини для промисловості, відтак, згідно із законами ринку, ціна землі також мусила б зростати, проте в реальності бачимо зовсім протилежне.

У країнах Заходу, наприклад, у період з 1978 по 1988 роки ціна землі (сільськогосподарської) різко впала на 45-­50 %. Ще більш різко впали доходи від ренти. У Франції плата за оренду с.-­г. землі в постійних франках зменшилася після 1970 року на 60 %. Відсоток доходів від орендної плати останні десятиліття минулого століття у Франції, як і в інших державах ЄС, коливається в межах 1-­3 відсотків від вартості землі, що, як правило, менше за доходи від фінансового вкладення грошей. Після 1980 року в деяких місцях доход від ренти став навіть мінусовим. Це пов’язано, наприклад, з тим, що закон зобов’язує землевласників тратитися на природоохоронні заходи, котрі нерідко перевищують доход від оренди. Стає дедалі очевиднішим, що земельна рента – це більше спогад, анахронізм, тому фермери все рідше прагнуть ставати власниками землі. Приблизно половину земель фермери ЄС зараз орендують, вважають купівлю землі нераціональним омертвінням капіталу.

Уже відійшли в минуле ті часи, коли землевласник являв собою тип господаря, для якого більша або менша ділянка землі була і капіталом, і символом влади та суспільної значимості, і простором для реалізації своїх життєвих устремлінь. Тут можна б згадати хрестоматійного Калитку, у якого при самій згадці про землю «диханіє спирало»; у сьогоднішнього європейського фермера при мрії про землю не «спирає диханіє», а її втрата також не сприймається так трагічно, як колись:

«Пропала земля Смоквинова. Краще смерть, ніж така потеря!» (І. Карпенко-­Карий, п’єси «Сто тисяч», «Хазяїн»).

Земельна власність зберігає ще своє місце в ієрархії сімейних цінностей, сімейного майна, але давно вже не є їх домінуючою складовою. Власність на землю все ще продовжує збагачувати, але не настільки, щоб забезпечувати життєві потреби землевласника. Наприклад, при орендній платі 170 доларів США за 1 гектар наділ у 50 га дає річного доходу $8500, що менше мінімальної для ЄС річної заробітної платні промислового робітника. Тут важко втриматися від паралелей з українськими реаліями. Напевне, треба володіти дуже палкою уявою, щоб повірити, буцімто майже 7 мільйонів новостворених українських землевласників, котрі володіють пересічно по 1-­4 га землі, зможуть вагомо поліпшити свій добробут за рахунок ренти, орендної плати.

А тепер зіставимо два цілком реальні варіанти. Землевласники А і Б володіли в 1970 році земельними ділянками, що коштували по $100 000 кожна. Пан А в 1970 році продав землю й поклав $100 000 в банк під проценти й мав 3 % ($3000) прибутку щороку. Пан Б залишився власником землі, яка подешевшала вдвічі й дає тепер 1,5 % прибутку ($750). Отже, фінансова вигода від володіння землею часто не тільки не є надійною, але навіть примарна, тим паче більше не є способом збереження заощаджень.

ДОРОГА ЗЕМЛЯ НЕ ТА, КОТРА КРАСИВА, ЧОРНА ТА РОДЮЧА

Приватна власність на землю на зорі третього тисячоліття в економічному (не юридичному) аспекті має зовсім інший вигляд, ніж у кінці ХІХ ст. Землеволодіння в країнах ЄС можна розділити на чотири великих типи:

1. Традиційна сільська земельна власність, коли землевласник працює на своїй землі або здає її в оренду і живе з цього.
2. Непродуктивна земельна власність (необроблювана земля в результаті рішення в рамках єдиної сільськогосподарської політики ЄС).
3. Земля в передмістях, де в результаті «алхімії» документів по урбанізації земля с.­г. призначення стає землею, на якій можна будувати. Така «алхімія» буквально перетворює свинець на золото.
4. Земля в містах. Ціна на землю всередині міста передусім залежить від того, що міська влада дозволяє на ній будувати чи робити. Отже, економічний результат, вигода залежить передусім не від фізичних характеристик ґрунтів, навіть не від підприємницьких зусиль землевласника, а від факторів, що перебувають поза сферою впливу землевласника.

Чи залежить ціна с.­г. землі від її родючості? Так, але не завжди вміст гумусу є тут визначальним. На ринкову ціну с.­г. землі більше впливає наближеність до міст (ринків збуту), наявність комунікацій та перспектива (наприклад, чутка про прокладення поблизу ділянки автодороги, скажімо, об’їзної дороги навколо Києва, збільшує ціну землі), наближеність до водних басейнів (можливості штучного зрошення) тощо. Тобто ринкова, реальна ціна землі більшою мірою залежить від факторів суспільного, державного впливу і капіталовкладень, але меншою мірою від фізичного складу, кольору землі, а також волі і затрат власника.

Відповідно, суспільство через закони та різні важелі влади мало лишає власникові від його права користуватися, володіти й розпоряджатися землею, що природно й раціонально.

ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В КРАЇНАХ ЄС
ШВИДШЕ ДАНИНА ТРАДИЦІЇ, НІЖ РЕАЛЬНА ЦІННІСТЬ

До права приватної власності в країнах ЄС не ставляться як до пам’ятки історії, де не можна чогось змінювати чи доповнювати. Усі закони про власність змінюються в напрямку більшої соціологізації, домінування права колективу над правами особи, права робітника, підприємця над правами власника. З усіх форм власності – інтелектуальної, промислової, комерційної – найбільших трансформацій та обмежень зазнало саме право власності на землю. Симпатії законодавців і громадськості відверто тяжіють до орендарів, реальних сільських працівників.

Сперш, у післявоєнні 20-­30 років, законодавці намагалися створити такі юридичні умови, щоб орендар мав повну можливість довести оренду до кінця строку, а після того зробити орендаря власником землі. Законами про оренду досягалася (1) економічна мета: орендар отримував можливість до кінця амортизувати с.­г. техніку й планувати інвестиції, і (2) соціальна – звільнення орендаря від господаря землі. При цьому орендар не отримував жодних юридичних прав щодо оброблюваної землі, наприклад, не мав права закладати її або здавати в суборенду; орендна ж плата при цьому зменшувалась або й скасовувалася зовсім.

Тим часом технічний прогрес, еволюція економіки породили нові реалії. Відношення між людиною і землею докорінно змінилися. Головним для землероба стало вже не володіння землею як сімейною цінністю, як це було з діда­прадіда, а збільшення засобів виробництва та можливість контролювати рух продукції на ринку. Основою с.­г. виробництва стало, таким чином, не землеволодіння, а підприємство, для якого земля є менше капіталом, а більше робочим інструментом для реалізації виробничих програм. Для такого підприємства промислова частина його капіталу, а саме с.­г. машини, худоба, грошові кошти є постійними й значимішими елементами виробництва, бізнесу, ніж земля, яку можна взяти в оренду і в іншому місці, або й трансформувати наявний промисловий і фінансовий капітал в іншу галузь, де кращі перспективи на прибуток.

Відповідно до змінюваних реалій змінює орієнтацію й сільське земельне законодавство, с.­г. політика стає на службу нової виробничої одиниці – с.­г. підприємства, а не власника землі. Держава постійно працює в напрямку підтримки орендаря, звільняючи його від тягаря власності на землю та витрат на її оренду. Збільшуються строки оренди (9, 18, 27 років). Власникові стає дедалі важче забрати назад землю в орендаря. Практично це неможливо до закінчення терміну оренди. При успадковуванні або продажу землі орендар має переважне право її викупу. До речі, орендарі не так часто користуються цим правом, резонно вважаючи купівлю землі невиправданим омертвінням капіталу. Господарська логіка вимагає вкладати гроші в модернізацію виробництва, в тому числі й у поліпшення ґрунтів, а не в купівлю землі.

Сьогодні «західне» с.­г. підприємство як нова реальність є наслідком довготривалого конфлікту між землекористувачем, продуцентом харчів і сировини, та, з другого боку, землевласником. Аж до середини нинішнього століття функція виробника і власника землі або збігалася, або не розмежовувалася чітко. Орендар розглядався як уповноважений власника або тимчасовий користувач. Мабуть, так лишалося б і досі, якби землевласники поводилися як економічні суб’єкти, дбали про свою власність, вкладали інвестиції в господарство. У реальності ж частіше зовсім не власник, а орендар­користувач дбає про збереження землі, інвестує у виробництво й природоохоронні заходи. Відтак, ролі власника і підприємця дедалі чіткіше окреслюються й розмежовуються. Ясна річ, що функція останніх як виробників харчів соціально значиміша, а нинішній юридичний статус землевласників є швидше наслідком традицій, ніж визначенням їх нинішньої ролі.

Колектив, суспільство, хоча б з міркувань самозбереження, не може знехтувати інтересами й волею загалу на користь окремих осіб. Тому законодавство країн ЄС чітко розділяє функції бути власником землі і мати можливість передати її нащадкам або продати та функцію господарювання на землі, яка вимагає інвестицій для виробництва продукції. Таким чином, від основоположних складових приватної власності – usus, fructus, abusus – користуватися, володіти, розпоряджатися уже зараз лишилося так мало, що юридичному власникові вигідніше продати землю або отримати компенсацію за своє право власності й використати ці гроші з більшою користю для себе.

Рух у бік обмеження прав приватного землеволодіння на користь виробника об’єктивний і самоочевидний.

У країнах Західної Європи права землевласників як у сільській місцевості, так і в містах (хоча села українського типу в Європі практично немає), дедалі більше потрапляють в сітку різних обмежень і заборон. Адміністрація, виходячи з громадського інтересу, встановлює норми оплати, податки, особу орендаря, виступає регулятором взаємин землевласника та землекористувача, а також арбітром при виникненні спірних питань.

Стосовно abusus (право розпоряджатися – продавати або знищити річ) – ця частина приватного земельного права зазнала найбільших обмежень і заборон. Західна преса часто розповідає про курйозні випадки, що трапляються із землевласниками. Так, один французький латифундист сплатив великий штраф за те, що… нарвав букет квіток у власному саду.

Річ у тім, що його сад входив у зону національного парку, а квіти, що росли там, були рідкісні й охоронялися законом.

Або ще такий приклад. Багатий любитель полювання купив (у США) кілька десятків гектарів болота, затим насипав посеред болота острів і поклав до нього дамбу, щоб по сухому на вечірні качині перельоти ходити. Внаслідок був притягнений до суду, сплатив великий штраф, а острів і дамбу вивіз туди, звідки привіз. Бо своїми діями порушив закон про збереження довкілля.

Щоденне господарське використання землі так само детально й строго регламентується. У межах населених пунктів будувати щось чи не будувати можна лиш з дозволу місцевої адміністрації. Так само й фермер не може самоправно сіяти, що хоче, як хоче або лишати землю необробленою. Більше того, власника землі нерідко позбавляють права обробляти власну землю, і передають це право, не питаючись його згоди, комусь іншому. Таким, наприклад, є наслідок двох нормативних текстів про об’єднання земель і мінімальний розмір господарства. Наприклад, у Франції земельну ділянку, що менша за дозволений мінімум, обробляти не можна. Такий порядок може показатися дивним українцеві, бо ж в Україні рільництвом і тваринництвом займаються на площах у кілька квадратних метрів, а то й у міських квартирах. Французові ж, навпаки, важко уявити, щоб отрутохімікати розпорошувалися без жодного контролю й обмежень у житловій зоні, щоб бур’яни розводили, скільки кому подобається, як це робиться в нас на присадибних ділянках, щоб проблема утилізації стоків практично від усього тваринництва (близько 70 %, що у власності селян) вирішувалася шляхом їх викидання в місця загального користування – на вулиці, дороги, в річки, водойми, коли скотство й людство, тваринницькі ферми й людське житло, соціально­культурна сфера з’єднані докупи. Коли тотальне випалювання с.­г. угідь стає єдиною формою людського впливу на довкілля. Що ж, кожен край має свій звичай.

І коли в Україні ентузіасти­реформатори схибнулися на ідеї тотальної приватизації землі, – у світі, зокрема в Європі, рухаються в протилежному напрямку. Західноєвропейський землевласник, бачимо, не може скористатися жодною складовою (usus, fructus, abusus) права приватної власності, котре здалеку та з чуток здається священним, недоторканим, непорушним.

Наскільки мало ринок землі впливає на капітал й у цілому на с.­г. виробництво, видно з таких цифр. Наприклад, у Франції та Бельгії щороку продаються менш як 2 % сільгоспземель. Близько шостої частини цієї землі (у вартісному обчисленні) купують її попередні орендатори, а приблизно 3/4 купують особи, що не займаються сільським господарством.

З цього приводу самі собою напрошуються аналогії з вітчизняною історією та нинішніми реаліями. Колись поміщики дивилися на землю як на джерело прибутків, що без жодних зусиль падали їм до рук. Орендарі ж, навпаки, дбали про родючість землі, яка давала їм засоби до існування. Нині спостерігаємо й зовсім карикатурне: ледь отримавши землю, нові землевласники (у тому числі й багато фермерів) або по хижацькому визискують землю, зовсім не дбаючи про її збереження, або шукають, кому б віддати під обробіток за плату, або лишають її необробленою. Орендарі ж, навпаки, починають з інвестицій у техніку, худобу, насіння, в збереження та

збільшення родючої сили землі.

Земельне законодавство у США, принагідно згадаємо, менш зарегульоване, ніж у країнах ЄС. Власники землі там мають порівняно більше прав. Земля в США може бути продана будь­коли, будь­кому, цілою чи по частинах, за будь­яку ціну. Крім того, власник землі є власником і всіх природних багатств, що знаходяться в надрах його землі в межах його території, а також повітряного простору над своєю землею. Останнє в містах коштує немалі гроші.

У юридичному плані землю в США прийнято розглядати як товар, відтак права власника на цей товар майже не відрізняються від права на автомобіль, будинок, коштовності.

Земля може здаватися в оренду, але умови оренди відрізняються від європейських. Наприклад, у штаті Айова землю можна здавати в оренду не більше ніж на рік. У такий спосіб закон запобігає перетворенню орендарів на довічних боржників власників землі.

Податки на землю в США встановлюються на рівні штату, міста або графства і стягуються незалежно від того, обробляється земля чи ні. Останнє не дозволяє вилучати землю із сільськогосподарського виробництва та знижувати його рентабельність.

За прокладання шляхів, водогонів, інших комунікацій поблизу земельних ділянок, коли ці проекти збільшують ціну землі, з власників землі стягується плата.

Проте об’єктивний процес розмежування господарської діяльності на землі від власності на неї чітко простежується і в Сполучених Штатах. Нині лише 54 відсотки фермерів США володіють усіма землями своїх господарств, а решту орендують, 37 відсотків – частиною земель свого господарства, 9 відсотків – орендують усі землі, на яких ведуть сільське господарство. До речі, ефективність, рентабельність ферм мало залежить від того, на власній чи орендованій землі ведеться господарство.

І ще один штрих до того, як мало самі землевласники до­рожать своїм статусом «земельного магната». 95 відсотків бельгійських фермерів мають дітей, та лише 20 відсотків фермерських дітей мають намір займатися фермерством.

ПРАВО USUS, FRUСTUS, ABUSUS ЗНИКАЄ?

І сільська, і міська земельна власність дедалі більше потрапляє в сітку різних обмежень і заборон. Право usus (володіння) підпорядковується інтересам і волі громади з компенсацією чи без такої. Щодо права fruсtus і abusus (користуватися і розпоряджатися) то й тут громадськість, колектив має більше права, ніж юридичний власник: закон, влада встановлює ціну ділянки, вказує орати її чи ні, а також, виходячи з міркувань громадського інтересу, може замінити собою приватного покупця.

Права власника землі обмежуються не лише залежно від географічного положення ділянки, але й стосовно намірів власника щодо її використання. Збудувати щось на своїй ділянці власник може тільки з дозволу влади. Сільськогосподарське використання землі також строго регламентоване.

Фермер не може сіяти, що хоче і як хоче. Наприклад, у Франції право розпоряджатися землею може бути передано поза волею власників третім особам. Таким, наприклад, є наслідок двох нормативних текстів про об’єднання земель і мінімальний розмір господарства. Йдеться ось про що. Земельну ділянку, що менша за 17-­34 га (залежно від департаменту), обробляти не можна. У такому разі право обробляти розташовані поруч ділянки площею 4­6 га може бути передано поза волею їх власників комусь іншому. Так само є обмеження й щодо зосередження великих площ в одних осіб. На порушників закону накладається штраф, а право користування землею знову ж може бути передане третім особам.

Землевласник, бачимо, не може скористуватися жодним із своїх прав власника. Продаж його ділянки, як правило, так регулюється законом і адміністрацією, що власник не може ні вибирати покупця, ні встановлювати ціну на землю. Крім того, земельний власник не може на свій розсуд щось вирощувати на своїй землі чи лишати її в стані напівобробленої чи необробленої. У разі порушення законів про землю, адміністрація може позбавити власника його права на землю.

…Упродовж останніх 10-­15 років ентузіасти роздержавлення й приватизації сільськогосподарських земель з числа літераторів, журналістів, а пізніше й науковців та політиків нав’язували цю ідею українській людності. При цьому повсякчас накивували на досвід Заходу, де приватна власність на землю начебто є гарантом достатку продовольства та сировини для промисловості. З цього приводу проводилися численні семінари, конференції, симпозіуми з участю українських та зарубіжних фахівців. При чому як «наші», так і «їхні» фахівці не мали одностайної думки щодо користі й доцільності тотальної приватизації землі в Україні. Багато як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців вважали вагомим позитивним набутком України великі сільськогосподарські підприємства з розвиненою виробничою й соціальною інфраструктурою, а також державну власність на землю. Це, на їхню думку, було доброю матеріальною і організаційною підвалиною для модернізації сільського господарства, впровадження ефективних технологій, забезпечення екологічних програм, ефективного регулювання і контролю.

При цьому нерідко висловлювалися думки, що Україна на початку 90-­х років мала ідеальні умови для позитивних аграрних реформ, наслідком яких було б збільшення сільськогосподарського виробництва при зниженні його собівартості. На жаль, такі резони, пролунавши на тих або інших зібраннях фахівців, лишилися не почутими громадськістю, політиками, не трансформувалися в політичну й громадську волю, в ясно окреслену конструктивну програму. Чому так сталося, це вже тема іншої розмови: про мотивацію поведінки індивідуума й гурту, в основі якої не завжди лежить турбота про загальне благо. Так чи інакше, але натомість влада заходилася втілювати в реальність чисто популістську ідею про передачу землі «тому, хто її обробляє». Приватизація землі, що призвела до занепаду виробництва, неймовірного розгардіяшу в суспільній свідомості, була справді нав’язана силоміць. Але сама ідея не була нав’язана фахівцями Заходу, в усякому разі не тільки і не стільки ними. Багато хто із західних спеціалістів націлювали українську владу на виважені реформаторські кроки, на вдумливе запозичення досвіду країн ЄС, де так само багато невирішених проблем, суперечностей, нароблено багато помилок. Де все далеко неоднозначно, бо ж кожна країна творить закони й програми розвитку, виходячи з власних реалій, опираючись на власні сили, зважаючи передусім на обставини й інтереси своєї країни та її людності. Але ніхто, ніде й ніколи, окрім пострадянського простору, не хапався перекроювати й шаткувати власну країну, щоб у ній стало так, «як в усьому світі». Світ бо, відомо, не однаковий, розмаїтий, у ньому, справді, кожен край має свій звичай. І через коліно цей звичай ламати – ой же як болить.

Болить, ясна річ, не тому, хто ламає, а тому, кого ламають. І ламали Україну, мусимо визнати, не зайшлі, а таки доморощені костоломи.

Намір привласнити землю на тій підставі, що хтось її обробляє, настільки ж законний і справедливий, як, наприклад, ідея передати ріки й моря у власність рибалкам та матросам, зорі – космонавтам і астрономам, сили гравітації – фізикам, повітря – пілотам, а котре з домішками «Шанель № 5» – те вже стюардесам.

Микола ДИВАК