Скоро розбагатіємо – землю продамо!

Саме так було й з ідеєю земельної реформи. Почалося, пригадаймо, з того, що письменники з журналістами ще за радянського часу вдосталь наплакалися з приводу різних селянських бід, Потім до хору плаксунів приєднався добрий гурт партій, що виникли після розвалу Радянського Союзу; серед їхніх головних програмових засад значився захист селян. При цьому жодна з партій чи громадських організацій не заявляла, що має намір утискати селян, так що ворог у селян виходив швидше гіпотетичний, віртуальний, «за припущенням».

Частина селянських партій на початку 1990-х років закликала рятувати й розвивати колгоспно-радгоспну систему як господарчо-суспільну основу розвитку села, а інша, навпаки, доводила, що першопричиною селянських бід і продовольчих нестатків в Україні є саме колгоспно-радгоспна система, а тому хліба й добра в нас не буде доти, доки від цієї комуно-більшовицької химери не залишиться й сліду. До дискусії активно прилучилися вчені, після чого всі гуртом дійшли висновку, що «Земля селянам!». Бо так колись було за царя і ниньки в усьому світі, чи принаймні в тій його частині, котра, на їхню думку, цивілізована. Після реалізації гасла «Земля селянам!» українці не тільки не журитимуться, чим би зараз пообідати, а й завалять хлібом Європу й навіть цілий світ. Не відбрикаються.

На користь цієї евріки наскладали цілі скирти доказів. Чи не найбільше смакували списану в російського публіциста Юрія Черниченка придибенцію про неймовірно високу продуктивність дачних та присадибних ділянок, буцімто три відсотки сільгоспугідь, котрі під присадибними ділянками, дають 25–30 відсотків сільськогосподарської продукції. Згідно з даними статистики, під присадибними ділянками було не три відсотки, а вдвічі більше, і що виробляється там не чверть валової продукції, а чверть її вартості, що зовсім не одне й те саме, бо троянда з присадибної теплиці дорівнює двом пудам пшениці за базарною ціною, але не харчовою цінністю, і що приватні корови продуктивні й прибуткові тому, що їхні голови в колгоспних яслах, а вдома лиш вим’я. Проте реформатори на такі резони не зважали, а, навпаки, чимдуж налягали на педалі, «рухали реформи». Сперечалися хіба про те, як землю ділити: уздовж, упоперек чи наперекосяк? Зійшлися на тому, що землю пошаткувати треба дрібнесенько, щоб кожному вистачило, але при цьому щоб не порушилася цілісність сільськогосподарських угідь та виробничо-господарських комплексів. Як таке може бути, щоб і покришити й цілим лишити, знають хіба українці з росіянами, особливо ті зі столичних аграрників, котрі родом з «босоногого дитинства».

Результати перевершили найсміливіші сподівання. Площа під приватними господарствами в ході реформи збільшилися лише в два з половиною разу, а частка виробленої там сільгосппродукції зросла з чверті до 65–80 відсотків. Настало, як колись казав вусатий вождь, запаморочення від успіхів. І вже мало хто помітив, що кількість вироблюваної приватним сектором продукції, коли рахувати не у віртуальних відсотках, а в реальних тоннах, лишилася приблизно незмінною. Це означає, що віддача від присадибного гектара після збільшення площ у два з половиною разу зменшилась також у два з половиною разу.

Словом, виходить не арифметика зі статистикою, а суцільна придибенція. А от продукції, котра від колгоспів-радгоспів, справді поменшало як у відсотках, так і в реальному вимірі. Що начебто не залишало сумнівів у правильності вибраного курсу реформ і навіть породжувало нові мрії, наприклад, про часи, коли частина селян багатітиме з того, що заставлятиме землю в банку, інша – здаючи її в оренду, ще інша – торгуючи нею. Перспектива багатіти, не трудивши ні голови ні рук, коли земля сприймається чимось на кшталт нерозмінного карбованця або скатерті-самобранки, дуже приваблива, проте насмілюся висловити деякі сумніви з приводу нинішньої вже здійсненої частина аграрної реформи, розпаювання й привласнення землі з перспективою перетворення її на товар.

1.Земля є не рукотворною річчю, а життєвим простором і умовою життя всього сущого на планеті, відтак, може умовно значитись приватною власністю лише в обмеженому багатьма законами, правилами й звичаями вигляді. Так звана приватна власність на землю не може суперечити інтересам і волі суспільства. За умови дієвого контролю й обов’язкового дотримання паритету між правами й інтересами загалу, громади – з одного боку, та окремої приватної особи – з другого – приватна власність на землю стає доволі умовним поняттям. І так мусить бути, інакше комусь покажеться мало й землі без меж і краю, далі захоче володіти й космічними об’єктами, а державний службовець за певну винагороду розкроїть небо й видасть на нього акта на право приватної власності. А хто несміливий або не встиг народитися до поділу планети, тому на Землі місця може й не дістатися. І новоявленому землянину не лишиться іншого, ніж волати «мамо, народи мене назад або пішов я в тріщину».

2.Відсутня соціальна база земельної реформи. В Україні не було й немає класу або соціального стану, які могли б перебрати на себе виробничі й соціальні функції колгоспів та радгоспів. З ліквідацією колгоспів і радгоспів майже в усіх селах зникла й соціальна база села. Наразі село як особливий спосіб життя, відновити неможливо.

3.Реформа проведена всупереч волі й інтересам того соціального стану, який є об’єктом реформ і на користь якого вона начебто була задумана. Члени колгоспів і робітники радгоспів (близько 95 % від загалу) були рішуче проти примусового розколгоспнення й приватизації землі, тому що це суперечило їхнім інтересам. Після отримання земельного маю й можливості мати вигоду від розпорядження ним ставлення селян до приватного землеволодіння дещо змінилося.

4.Реформа ігнорує права на землю тих громадян, які не були членами КСП. На землі працювали не лише члени колгоспів і працівники радгоспів, а й трудові загони з армії, промислових підприємств, учні, студенти, вчені, службовці, – на долю яких припадало 40 % усіх польових робіт. Ратну повинність із захисту землі громадяни також виконували без огляду на належність до того чи іншого соціального стану. Принцип «земля має належати тому, хто її обробляє» є абсурдним і від початку не міг бути дотриманий.

5.Реформа нівелює майновий внесок членів колгоспів. Колгоспи початково створювалися на основі примусово-свавільного усуспільнення нерухомого й рухомого приватного майна селян: землі, будівель, худоби, сільськогосподарського реманенту тощо. Ці земельні й майнові частки не були рівними, і цей внесок зовсім проігноровано при розпаюванні землі та майна колгоспів і радгоспів.

6.Реформа нівелює трудовий внесок самих колгоспників: розмір паю жодною мірою не залежить від трудового стажу, від якості й кількості праці в колгоспі-радгоспі. Навпаки, право на земельний і майновий пай не визнається за селянами, котрі споконвіку, десятки років особисто, а часто сім’ями, працювали в колгоспі, але за рік чи навіть тиждень перед розпаюванням змінили місце праці.

Натомість право на пай отримали ті, кого за рік або й за день до розпаювання було внесено в списки працівників сільськогосподарського підприємства. Нерідко це робили заднім числом.

7.Земля передана у власність переважно тим, хто не може, не хоче, не вміє господарювати на землі, ніколи цього не робив і не збирається цього робити. А це перетворює на фікцію одну з основних засад реформи: «земля належить тому, хто її обробляє». На сьогодні більше 90 відсотків власників паїв їх не обробляють.

8.Реформа не передбачає дієвого механізму спадкоємності, передавання й виконання фінансово-економічних зобов’язань тих підприємств, що реформувалися.

9.Унаслідок уже проведеної частини реформи штучно створено багатомільйонний стан землевласників, котрі не платять з отриманої власності податків, не несуть жодної відповідальності за збереження довкілля, але за якими визнається пріоритетне право отримувати прибутки – не вкладаючи при цьому у виробництво ні праці, ні коштів, порівняно з маловиразним правом орендарів працювати на землі й отримувати доход із праці та вкладених у виробництво коштів. Таким чином, реформа спонукає не до плідної праці, але до змагання за власність за землю, з якої потім можна отримувати доходи, не працюючи й не маючи жодних обов’язків стосовно використання й збереження землі. Штучно створено клас землевласників, загальне число яких у кілька разів переважає число тих, хто реально працює на землі. Це спричинило дисбаланс сил і інтересів, соціальну, моральну, психологічну й політичну напруженість, є каменем спотикання для еволюційних позитивних змін в аграрній галузі. Землевласники, котрих у кілька разів більше, ніж землекористувачів-орендарів, завжди претендуватимуть на частку національного продукту незалежно від трудової участі в його створенні, але пропорційно до частки власності, що їм належить, але яку вони не створили й не купили, а отримали згідно волі реформаторів. Їхні апетити зростатимуть, і з цими претензіями владі завжди доведеться рахуватися. Наразі ми не маємо достатньої інформації, хто є власником паїв, хто з них уже змінив громадянство, хоча лишається власником земельного паю.

10.Селяни та інші громадяни від початку поставлені в нерівні умови: селяни мали право вкласти свій приватизаційний сертифікат у будь-яке підприємство, що підлягало роздержавленню, й при цьому зберігали право на отримання земельного паю, а не-селяни не мали права вкласти свій сертифікат у сільськогосподарське підприємство.

11.Реальна вартість земельних і майнових паїв неоднакова і жодною мірою не залежить ні від трудового, ні від майнового внеску отримувача паю.

У приміській зоні, де внаслідок змови з владою землю легко перевести з рільництва під забудову, земельний пай розміром 3–4 га коштує кілька мільйонів доларів, тоді як сільськогосподарську землю у віддалених районах часто ніхто не хоче ні орендувати, ні купувати, ні брати в заставу. В реальності це означає стократну й більше різницю в ціні земельних паїв.

12.Реформа створює сприятливі обставини для авантюр, спекуляцій, зловживань, хабарництва й корупції, а не для раціонального сільськогосподарського виробництва. Зловживання бачимо скрізь, а позитивні зміни хіба як окремі винятки. Успіхи окремих господарств досягаються не стільки завдяки реформам, скільки незважаючи на них.

13.Справу розподілу й привласнення державної землі довірено механізму, проти якого вона спрямована – чиновникам, функціонерам Рад та управлінському апарату колгоспів і радгоспів.

14.Аграрна реформа не передбачає реституції. Землю колись, при колективізації, забрали в одних фізичних та юридичних осіб, а віддають її зовсім іншим. Дещо утрируючи, можна казати, що земля передається саме тим, хто безпосередньо проводив розкуркулювання, їхнім нащадкам і хіба як виняток – спадкоємцям розкуркулених.

У результаті земля стала власністю функціонерів старого партійно-адміністративного апарату та інертної, пасивної частини суспільства – найманих робітників колгоспів і радгоспів, що вміли працювати за вказівкою та по команді, але в своїй масі ні психологічно, ні матеріально, ні організаційно не здатні самостійно вести господарство навіть на малих площах. До того ж технологій для ведення в сучасних умовах сільського господарства на площі 1–5 га немає й бути не може, крім хіба малої техніки для городництва й садівництва.

15.Ігноруються регіональні та інші відмінності щодо набутих до колективізації прав власності на землю. На території сучасної України до колективізації право власності на землю виникало за різних обставин. Одні, важкою працею заробляли гроші, купували землю відповідно до правил і законів тих держав (Польщі, Чехії, Румунії тощо), до складу яких входили відповідні території, інші (Східна Україна) – отримували землю від общини під час столипінської реформи, ще інші – купували, взявши в Поземельному банку (Росія) кредит (до слова, ці кредити селяни не повернули і неспроможні були їх повернути). Потім більшовики революційною волею все це стерли й наділили селян землею згідно з власним розумінням доцільності й справедливості. На початку тридцятих років, при колективізації, радянська влада відібрала землю, якою наділила селян кілька років перед цим. Непокірних при цьому відправили в Сибір та пустили в «розхід», після чого на селі, в колгоспі, лишилися розкуркулювачі та ті, що їм покорився.

Пройшли, пронеслися криваво-вогненним смерчем роки. Потім на спустошеній руїні всенародними зусиллями й всенародною працею (а не лише селян!) поставало нове село, агропромисловий комплекс, про що вже двома рядками не скажеш, де були і вагомі набутки, і здійснені мрії та надії, і радісні свята, і розчарування, а в цілому – жмут складних проблем. Працю в колгоспі поступово прирівняли до праці на державному підприємстві, де виробничі програми виконують наймані працівники за гарантовану плату. І зараз навряд чи хто пам’ятає про колись забрані в колгосп бики й коні, а також де були межі в 1929 році. Із сорокових по дев’яності роки минулого століття в обробітку землі участь брали практично всі суспільні стани, матеріально-технічна база сільського господарства створювалась за рахунок державного бюджету, отже, всенародних зусиль і коштів. Як тут визначити, хто і якою мірою «обробляв землю», а також кому і яку частку «повертати»?

По-іншому складалося в Західній Україні, а надто в Закарпатті. Там радянська влада забрала в колгоспи землю, право власності на яку надбане й засвідчене відповідно до цивілізованих процесуально-правових норм. Там землю не наділяли і не отримували, а купували, десятиліттями цілою родиною працюючи задля цього придбання.

На Східній Україні на початок реформи практично не лишилося людей, котрі могли б документально підтвердити право власності на землю. У Західній Україні колективізація проводилася в кінці сорокових років. Таким чином, на початку дев’яностих, коли розпайовували КСП, там ще лишалися живі люди або їх прямі спадкоємці, котрі мають на руках документи на підтвердження свого права власності на землю та майно, яке в них реквізували більшовики іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки, і яке іменем України ці ж «розкуркулювачі» потім поділили й привласнили, ясна річ, у своїх інтересах. (Копії таких документів зберігаю у власному архіві).

16.Земля завідомо передана у власність переважно тим, хто не має жодного уявлення, як управляти та розпоряджатися нерухомістю й немає наміру займатися землеробством.

17.Розпаювання землі створює додаткові, часто непереборні труднощі для підприємців, котрі хочуть отримати землю в довготривале користування для сільськогосподарського виробництва. Для сучасного ефективного сільськогосподарського виробництва потрібні площі в десятки, сотні й тисячі гектарів.

Таким чином, орендарям, тобто конкретним землеробам, доводиться укласти тисячі, а в масштабах країни – сотні тисяч і мільйони угод про оренду, а це непродуктивна трата праці, коштів, часу. Від початку орендарі мають справу, крім чиновницьких хащ, з примхами та забаганками спадкоємців землевласників, і апетити цих спадкоємців з часом зростають.

18.Затрати на розпаювання, оренду, увесь обсяг рутинної канцелярської роботи, контролювати яку неможливо, лягає на бюджет виробника, відтак, на собівартість сільськогосподарської продукції, зменшує її конкурентоспроможність. З другого боку, реальні виробники, орендарі стають заручниками столоначальників, бюрократів та мільйонів власників паїв.

19.Орендна плата за користування землею – це додатковий тягар для користувачів землі, що спричинює зменшення інвестицій у сільськогосподарське виробництво, у промислову частину капіталу, внаслідок здорожується виробництво, зростають ціни реалізації, далі по ланцюжку – зменшується конкурентоспроможність вироблених продуктів. Відтак, намагання влади перекласти тягар соціальних турбот про селян на плечі нових користувачів-орендарів землі обертається невдоволенням і розчаруванням, новим соціальним напруженням, державі в той чи інший спосіб доводиться відшкодовувати додаткові затрати новостворених сільськогосподарських підприємств.

20.Використання землі як застави, як джерела інвестицій несумісне з правом власності мільйонів селян на землю. Інвестори, банки не вестимуть справи з дрібними власниками, які просто не можуть і не вміють самостійно здійснювати банківські операції, управляти нерухомістю. Отже, одне з двох: або земля, паї, не використовуватиметься як джерело інвестицій, як застава при отриманні позик, або право розпорядження, користування й володіння землею від початку переберуть на себе другі особи, а це означає фактичне, а потім і формальне відчуження землі від власника.

Таким чином, ціла ідея створення мільйонів землевласників від початку обернулася фікцією, обманом. Натомість уже сформовано клани латифундистів-олігархів.

21.Жодна владна структура, жодна політична партія, а також ніхто з авторів і втілювачів реформи не бере і не спроможний брати на себе відповідальності за її негативні наслідки. Земельні відносини – це надовго, а влада - до наступних, нерідко позачергових, виборів.

22.Реформаторські заходи рихтуються під надмірно великим впливом закордонних радників і фінансових кіл, під вольовим натиском демагогів від політики й аграрної науки, але без перевірки практикою або хоча б попереднім теоретичним моделюванням. У цілому аграрна реформа опирається на припущення, міфи та ілюзії, але не на аналіз реальної обстановки.

Україна успадкувала від СРСР агропромисловий комплекс, що мав величезний запас міцності, надто в частині використовуваних сільськогосподарських угідь, достатньої матеріально-технічної бази, надміру кваліфікованої привченої до дисципліни робочої сили, керованої виробничо-соціальної інфраструктури, сформованої в систему. Усе це було по-дурному знищене, і хіба рештками спадку комуністичного режиму користуються донині, здебільшого бездарно. Потрібно було лиш раціоналізувати взаємини держави й АПК, суспільства в цілому та селянства зокрема й провести не шокову, а оздоровчу терапію, оперту на реалії й здоровий прагматизм. Орієнтуватися на еволюційні зміни, не робити революцій, не рвати з коренем того, що непогано плодоносить. Справді, колгоспи й радгоспи, ціла система агропрому була створена на командно-адміністративних, а не бізнесово-ринкових засадах.

Але з цього зовсім не випливає, що існуючі господарства треба було ліквідувати, побити на кострицю й розвіяти по вітру. Невже комусь досі не зрозуміло, що буряки ростуть, а трактори тягнуть плуги залежно не від політичних настроїв у суспільстві, а залежно від дотримання агротехнологічних умов, так само як машини працюють залежно від справності й наявності якісного пального, та щоб тракторист не був партачем. Скажу простіше: насіння проростає й розвивається в рослину залежно від оптимальної наявності тепла, вологи, поживних речовин, і рослині при цьому однаково, які там політичні вітри віють. Не однаково людям. Їм завжди хочеться чогось іншого. Чого саме і якого, от про це й мова зараз. Здавалося б, інтерес населення стосовно землі полягає в простому, а саме, щоб територія була комфортним середовищем для їхнього проживання (бо ж іншого в них немає й бути не може), щоб земля, агровиробництво давало вдосталь добрих продуктів харчування й сировини для промисловості – для себе та експорту – та щоб усе це з якнайменшими затратами, тобто, щоб уся господарська діяльність на землі була в прибуток, по-перше, безпосередньому виробникові, по-друге, усім іншим членам суспільства, по-третє, державі.

Хто проти? На жаль, із свічкою доводиться шукати, таких, хто за. І в цьому суть проблеми. Багатьом хочеться «нехай гірше, аби інше». Та ще щоб під «моїм» керівництвом. Наприклад, для становлення й розвитку фермерства цілком вистачило б земель запасу й тих колгоспів та радгоспів, що працювали неефективно. Натомість заходилися розвивати фермерство як основний спосіб сільськогосподарського виробництва. Внаслідок мали більше розчарувань ніж здобутків.

За цієї нагоди варто поміркувати, кому й навіщо була потрібна ця земельна реформа? Кому і з якої причини заважали колгоспи й радгоспи? Кого вони не влаштовували й чому?

Почнемо з простого, ясного й, може, найважливішого: а що, власне, потрібно суспільству й державі (можна народу) від землі і її основного користувача – сільського господарства? Незважаючи на простоту і практичну ясність питання, я досі не зустрічав розважливих міркувань з цього приводу ні в публікаціях на селянсько-аграрну тему, ні на численних круглих столах та дискусіях стосовно аграрних питань. Хоча вже чітка постановка цього питання багато що прояснила б. Здається, усе тут просто, тому повторюся: народові потрібно вдосталь продуктів харчування – доброї якості та щоб дешевших. Та щоб земля, тобто все довкілля, підтримувалось у належному стані, щоб у це «навколишнє середовище» – тобто до річок, у ліси, гори – був вільний доступ. Щоб земля була джерелом комфорту, ситості й взагалі достатку, але не причиною безкінечних клопотів, колотнечі та ворожнечі.

Державі потрібно те ж саме: достаток, ситість, комфорт громадян самі по собі є основою стабільності й безпеки держави. Та щоб це досягалося без особливого напруження й затрат з боку держави, а навпаки, щоб сільське господарство було джерелом наповнення бюджету.

А от у власне самих селян інтереси дещо інші, й про це треба відверто говорити. Відносини селян та не-селян – це відносини продавця й покупця, виробника й споживача. Селянам хочеться отримувати якнайбільше за вироблену продукцію. Щоб покупець, не питаючи про асортимент і якість, платив таку ціну, яка задовольняє продавця. Та ще якби покупець зі своїм інструментом, своїми знаряддями приходив на поле, щоб сам орав його, засівав, далі врожай збирав, зберігав, переробляв, після чого справно платив за свою ж працю селянам, скільки вони скажуть. Незалежно від того, який внесок власне самих селян у справу виробництва агропродуктів. Приблизно так, як було за більшовиків.

Отже, інтереси селян та іншої частини не можуть збігатися уже за визначенням, і це треба розуміти й спокійно сприймати як даність.Далі шукати розумний компроміс, урівноважувати інтереси сторін, рішуче відхиляючи несправедливі претензії. Але чи могли колгоспи й радгоспи задовольняти інтереси суспільства й держави? Питання не з надуманих або теоретичних.

Продовольча проблема за колгоспів була для держави постійним головним болем, практично всі харчі в країні Рад були в дефіциті. Хоча вироблялося їх начебто вдосталь. При цьому велика частина польових робіт, турботи про соціальну сферу, витрати на ці справи – то був обов’язок держави й цілого суспільства. Без так званої шефської допомоги міста селу на селі не оралося, не сіялося, не косилося, не возилося, не зберігалося. Автор тому свідок, оскільки починаючи з другого класу (1949 рік) регулярно в обов’язковому порядку прилучався до польових робіт на колгоспних полях. За рахунок зменшення годин на освіту, на реальне виробництво, на військово-бойове навчання персонально забезпечував урожаї. А загалом ( як підрахували в Інституті аграрної економіки) на долю «шефів з міста» припадало близько 40 відсотків польових робіт. І це без урахування послуг державних МТС! Отже, колгоспи й радгоспи не могли влаштовувати суспільство й державу, оскільки породжували все нові й нові проблеми, не вирішивши жодної з них. При цьому слід зауважити, що за наявності тотального дефіциту харчів показники з урожайності, виробництва цукру, м’яса й молока були на цілком пристойному рівні. Система вміла домагатися, щоб «цифра була справна». Хоча іноді ці показники існували лиш на папері. Але – лиш іноді. Парадокс тут у тому, що держава й суспільство заходилися реформувати аграрну галузь не заради утвердження своїх інтересів, зрозумілих і законних, а заради «порятунку селян від колгоспного ярма». Самі ж селяни, близько 95 відсотків від загалу, були проти ліквідації колгоспів та радгоспів та передачі землі в приватну власність. На що мали прості, ясні й конкретні резони.

Висловлюючись метафорично, те ярмо селянам не дуже муляло, оскільки існувало хіба в екзальтованій уяві українських недовчених інтелігентів та політиків-реформаторів, де світ частенько ставиться догори дригом. Насправді колгоспи й радгоспи з роками поволі перетворилися з ярма на годівничку, яку від селян силоміць відібрали в ході реформ.

А що ж влада? Чим не влаштовували владу колгоспи й радгоспи? Може, тим що колгоспно-радгоспна система неефективна й затратна, що з нею багато мороки, доводиться виділяти безрозмірні дотації, дбати про забезпечення посівної, збирання врожаю, мобілізовувати населення на битви «за врожай»? Ой, не буду смішити читача: та ж владу, чиновництво хлібом не годуй, а допусти до розподілу дотацій і фондів, та щоб чим найбільших і щоб їх завжди не вистачало, щоб повсякчас мобілізувати населення й суспільні ресурси задля виконання грандіозних програм, як, наприклад, продовольчої програми, забезпечення продовольчої безпеки країни! Тоді чому ж саме влада, надто режим Кучми, так завзято заходилися через коліно ламати колгоспи й радгоспи? Та ж тому, що влада в будь-якій справі має такий головний прагматичний інтерес, один на всі часи й народи: утримати владу надовго, краще назавжди. Але щоб здобути владу й утримуватися при ній, необхідна підтримка населення, електорату. Зокрема, колгоспно-радгоспного селянства дуже тоді чисельного. Їхня любов. Така підтримка забезпечувалась за участі й під керівництвом адміністративно-господарчого апарату, що сформувався ще за комуністичного режиму. Цю систему управління селом у дев’яності роки минулого століття треба було утримувати й годувати на рівні, до якого там звикли за радянського часу і навіть збільшувати «допомогу селу». Таких ресурсів у Кучми вже не було. Зараз не прийнято згадувати розміри дотацій і загальних витрат держави на користь села: ці розміри були такі великі, що зараз не вкладається в голові. Але апетит приходить під час їди – аграріям хотілося більше й більше. Пригадую обрахунки Героя України академіка Петра Саблука, який визначив потреби лише на технічне переоснащення українського села в 120 (сто двадцять!) мільярдів доларів. Проте народ продовжував бачити в агропромі годувальника, а не вічно негодовану дитину. Оскільки Леонід Кучма не міг стільки заплатити «червоному директорату» за любов і підтримку селян, скільки той вимагав,тож цей директорат став у жорстку опозицію до Леоніда Даниловича, у свою чергу, не лишалося іншого, як знешкодити червоний директорат, позбавивши його механізму впливу на сільський електорат, тобто ліквідувати колгоспи й радгоспи, різні райсільгосптехніки, райхімії та інші годівнички для спритних пристосуванців. І спробувати купити любов уже безпосередньо в селян, заплативши за це землею та майном колгоспів і радгоспів. Скільки при цьому наламали дров, скільки розлетілося трісок, бачимо. Але чи розуміємо?

Отже, аграрна реформа була й лишається потрібною передусім владі. Бо ж це так зручно й вигідно – мати в своєму розпорядженні багато землі. Тут відкриваються такі спокуси, такі перспективи, що подих перехоплює. Землею можна наділити себе, коханого, родичів і різних потрібних людей, землю можна продати або влаштувати там царські полювання, а ще землею розрахуватися за різні послуги, надто за підтримку у виборчій компанії.

Взагалі ж, які можуть бути заперечення проти приватної власності як такої? Якщо хтось хоче придбати у приватну власність курку або порося, то він їх купує, привласнює, що не викликає жодних заперечень. Крім випадків кримінального походження речей і коштів. Тобто від початку має бути ясно, що приватна власність виникла на законній підставі, на ґрунті переважно особистої праці. Із землею ж, бачимо, все навпаки. Сперш її поділили на підставі належності до нечітко визначеного соціального стану (що є наслідком хворобливого переситу класовою теорією) й тут же лишають місце для забивання костилів, на яких відразу буде змонтовано механізм переділу землі на користь, знову ж, не землеробів, а гендлярів з великими грішми. Відтак, реальні виробники, а в кінцевому рахунку – споживачі харчів довіку муситимуть платити данину створеним реформаторською волею землевласникам, котрих більше шести мільйонів? Про задекларовані на початку реформ наміри допомогти селянам влада забула так само як і про обіцянки збагатити міщан поділеними заводами та фабриками.

Далі. Якщо владі, котра начебто повинна захищати інтереси держави, в тому числі майнові, так приспічило торгувати землею, то чому б не робити це просто, наприклад, через аукціони, і щоб гроші за продану частину загальнонародної власності поступали в бюджет, а не в кишені різних функціонерів? І щоб землю можна було купити за рахунок знецінених заощаджень. Згідно записаного на радянських банкнотах постулату «обеспечивается всем достоянием Союза ССР». Що було б і раціонально і справедливо. На таких же змагальних засадах запроваджувати й оренду. Адже й зараз приватно-комерційні структури, що користуються тисячами й сотнями тисяч гектарів орної землі, з приводу оренди мають справу не так з сільськими пенсіонерами, як з державними адміністраціями та місцевими органами влади.

Підприємцям для успішного ведення сільськогосподарського бізнесу потрібна не приватна власність на землю, а гарантії довгострокового користування нею, аж до того часу, коли повернуться з прибутком вкладені кошти, відпрацює амортизаційний строк техніка. З правом подовження цього терміну. І навіть це не обов’язково. У США термін оренди землі не може перевищувати один рік, а сільське господарство успішно працює. Важливіше, щоб було стабільне законодавче поле, чесна правова система, щоб було конкурентне ринкове середовище, простий й прозорий механізм руху землі (тобто, права її сільськогосподарського користування) до ефективного, умілого, удачливого користувача.

Не викликає заперечень і передача в приватну власність присадибних ділянок. А от нарізування нових, надто іногороднім, має бути не по блату, не за хабарі, а за плату, щоб гроші надходили в місцевий і державний бюджет. Справедливо було б і в цьому випадку дозволити розраховуватися за купівлю землі заощадженнями, які так нахабно привласнила влада, держава. Власне, земля – це останнє, чим влада ще може розрахуватися за знецінені вклади, які матеріально забезпечувалися, пригадаймо ще раз, усім надбанням держави.

А тепер спробуймо підсумувати. Із земельної реформи найбільше скористалися ті, хто її розпочав і проводив: влада, котра працює на себе, дбає про себе, служить сама собі. І, звичайно, багатіє.

Найбільше ж постраждало селянство, хоча саме селянство стало формальним власником основних матеріальних цінностей держави – землі укупі з усіма матеріально-виробничими фондами. Селянства як соціального стану з потрібними суспільству й державі функціями просто не стало. Подивімось тверезо на ситуацію: наразі в селянства немає ролі чи певної функції, крім того, що це електорат, про який треба й доводиться. Піклуватимемося до останнього села, до останньої хати?

Маємо бачити й знати, що багато селянських сімей здорово збагатилися на приватизації, продажу й перепродажу землі. Інша більша частина втратила основне джерело заробітку, відтак, місце й роль у суспільстві й не змогла прилаштуватися до змінених умов. Але всі разом перестали бути соціальною єдністю, колгоспним селянством, чи навіть просто селянством.

Селян більше не об’єднує спільна виробнича, економічна і соціальна роль. У кращому разі вони лишаються сусідами, разом з якими ще ждуть від держави допомоги й підтримки. Можна сказати, що коли по країні реформа пройшла ломивітром, то по колгоспному селянству – бульдозером. Підкреслюю: по колгоспному селянству. Іншого селянства на початок дев’яностих років просто не було. Колгоспне селянство було породженням і основою колгоспно-радгоспної системи й було пристосоване жити в цій і лише в цій системі. Це був зовсім особливий спосіб життя, що не має аналогів у людській історії, і який відійшов в історію, а правильніше сказати - канув у лету, лишившись не осмисленим, навіть не описаним як слід сучасниками. Система на початок дев’яностих років минулого століття трималася вже не на підневільній праці, як це зображується в літературі про село, а на зовсім інших чинниках: «у колгоспі добре жить – один робить – сім лежить» та «навкруг усе колгоспне – навкруг усе моє». Це й було основою не тільки менталітету селян-колгоспників, а й цілим способом їхнього життя.

Зміна звичних умов існування робить біологічний вид, етнос чи певну людську спільноту особливо вразливою, її життєздатність різко падає. Це спричинює застій, а часто й загибель виду.

Як риби, витягнені з води, не могли, змахнувши плавниками, злетіти в повітря й ловити на лету тих же комах і личинок, якими харчувалися у воді, так і колгоспники, що звикли жити з колгоспу, не могли самостійно господарювати на землі, здобувати собі засоби до життя, і їх ніхто на це не орієнтував. Їх звільняли з «колгоспного рабства, з ярма», про яке в колгоспників лишились хіба спогади, при цьому їх позбавляли цілком реальних ясел, у яких завжди було чим поживитись.

Часу для адаптації до нових умов у колгоспникам не лишили, і колгоспного селянства як соціального стану просто не стало. Шкода, звичайно, адже це ціла цивілізація, унікальна в людській історії.

Лишились мільйони мешканців села, яких влада призначила на роль власників землі і які зараз отримують пенсію з пенсійного фонду та ще здають землю в оренду або продають. Про яких треба дбати і про яких треба турбуватись. Іншої функції в колгоспних селян не лишилося. Від початку земельної реформи збігло більше ніж два десятиліття – час минає швидко. Якась частина селян різною мірою справді збагатилась за рахунок землі, частіше від її продажу, ніж раціонального використання, частина має за рахунок землі якийсь додаток до пенсії, багато хто досі тішить себе надією, що право приватної власності на землю скоро допоможе їм розбагатіти. Але що, власне, означає право приватної власності на землю? І хто нагребе золотих каштанів з веремії ,котру називають ринком землі і які тут ризики? Але це ще одна тема яку в кількох слова не розкриєш. За нагоди хочу хіба зауважити, що й на цьому етапі реформи ні політики, ні агронаука, ні громадськість навіть не ставить питання: а навіщо це, кому й для чого це потрібно й вигідно. Так само відверто не говориться про ризики, які випливають з ринку землі. Хоча цей ризик уже позначений вогняним смерчем що палить Україну зі сходу. Не треба питати ні ворожки, не треба гадати на кофейній гущі, щоб отримати відповідь на питання, хто стане головним власником української території. Саме території, що головне, а не чорноземів. Таж той, хто зараз кров’ю і зброєю її завойовує: Російська Федерація. Саме в Росії є все потрібне для цієї глобальної оборудки: кошти, знання ситуації й володіння нею, агентурна мережа у владних і політичних структурах, кадри й підприємницький ресурс, якому не треба вирішувати питання ні з громадянством, ні з підставними особами, ні з легальними коштами. Немає й мовного бар’єра, бодай умовного. Тож навіщо росіянам тратитись на війну, якщо територію, країну можна дешево й цілком легітимно купити?

Микола ДИВАК