Свій – до свого – по своє!

Дійсно, коли ти читаєш про нові розробки світових машинобудівних лідерів, то розумієш, що українська конструкторська наука набагато відстала від західної. Не тому, що не такі розумні чи вмілі, а банально через колосальну різницю у інвестиціях та організації роботи загалом. Годі сподіватися, що завтра, скажімо, «АвтоЗАЗ» представить щось таке, що не під силу Mercedes. Або ж ХТЗ почне тисячами штампувати трактори, на голову кращі, аніж John Deere чи Claas. Це очевидні речі, довкола яких не варто сперечатися.

Тому не дивно, що практично увесь платоспроможний сегмент агровиробників в Україні так чи інакше орієнтується на техніку імпортного виробництва. Кого не запитай, у всіх основа парку сільгосптехніки, суціль західна. Українські хіба що якісь цистерни чи візки для жаток. Щоправда, в сегменті тих господарств, які обробляють до 500-600 га, ситуація інша – їх власники якраз чудово розбираються в українських сівалках та боронах, причому незрідка збирають не гірші врожаї, аніж більші господарства.

Вчасно зорієнтувалися і продавці сільгосптехніки. Практично у всіх регіонах України було створено більші чи менші сервісні центри зі складами запчастин. Штатні інженери дилерів виїжджали по можливості до всіх господарств, здійснюючи технічне обслуговування сільгоспмашин та агрегатів. При цьому із фермера багато в чому знімалися клопоти із обслуговування техніки – заплатив гроші і забув, спокійно собі працюєш.

Втім, така, безсумнівно, позитивна схема співпраці регулярно давала збої. То через коронавірус порушилися світові логістичні ланцюжки, і український фермер очікує запчастин місяцями, то у дилера немає грошей створити місткий склад у якомусь регіоні, то сервісних інженерів не можуть набрати тямущих і трактори тижнями стоять у полі… Коротше кажучи, проблеми теж були, але вони вирішувалися і загалом у мирний час це було доволі ефективним.

Нічого дивного – так працює увесь цивілізований світ. Адже там як найчастіше буває – одна модель тракторів збирається у США, друга – в Китаї, третя – в Туреччині. Своєю чергою комплектуючі до них виробляються по всьому світу. Теоретично і практично у мирний час це дійсно вигідно – все скрізь надходить у визначений час, логістика прорахована до дрібниць, як і податкова складова та оплата працівників.

Однак навряд чи така схема була б життєздатною, скажімо, на заводах Великобританії у 1940 році, коли країна із останніх сил наодинці відбивалася від гітлерівців. Це тоді, коли винищувачі пекли на заводі як пиріжки, відразу кидали в бій, їх збивали, і знову вилітали нові машини. Уявімо собі, що запчастини для них потрібно було б везти із Китаю, США чи Бразилії...

Тобто, нинішня глобальна виробнича система – це економіка суто мирного і багато в чому ідеалізованого часу. Європейці вирішили, що вигідніше буде тримати свої заводи в Китаї і, до речі, частково в Росії, а комплектуючі виробляти по всьому світі, аби дешевше. Своєю чергою, українські фермери певним чином стали заручниками ось такого глобального підходу і сьогодні потерпають не лише без нових сільгоспмашин, але і без елементарних фільтрів та підшипників. Якби це все діло вироблялося безпосередньо на наших заводах, то це дало б змогу не лише забезпечити більш-менш нормальну роботу в полі, а ще й перепрофілювати частину виробничих потужностей під військові потреби. Так, ця схема діяла ще за радянських часів, але, скажіть, що вона б нині була недоречною…

Ми навели приклад із Великою Британією початку Другої Світової війни недарма. Сьогодні Україна у такому ж, якщо не гіршому становищі. Попри усі запевнення та партії легкого озброєння та гуманітарної допомоги від Заходу, вітчизняне виробництво змушене самотужки вирішувати технічне забезпечення армії, інфраструктури та економіки загалом. Неперспективні заводи та колишні МТС у нас, кажете? Так ці «неперспективні» виробництва зі старими станками та слюсарями-пенсіонерами сьогодні ремонтують бронетехніку, клепають бронежилети та протитанкові їжаки, і до речі, як можуть допомагають поставити на колеса імпортну техніку. Не було б їх – було б набагато важче.

Однак чому ми говоримо лише про застарілі виробництва? В Україні впродовж останніх років з’явилися сучасні виробництва сільгосптехніки, спецтехніки і військової техніки. Так, їх небагато, але вони виникали, розвивалися і починали давати результат. Що цікаво – здебільшого це ті заводи, в яких яскраво проявилася приватна ініціатива, і не було потужних перепон з боку державних органів.

Але цього було, вочевидь, замало. Ми і досі не маємо якоїсь притомної масової заміни МТЗ та комбайнам «Нива», власне як і всім іншим комбайнам. Останніми роками почалися продажі непоганих комбайнів «Скіф», але без потужної підтримки національного виробника це все діло йшло дуже важко. Причому за 30 років незалежності України у нас практично не з’явилося великих складальних підприємств сільгосп- та автомобільної техніки. Це, до речі, не просто парадокс, а очевидний чийсь злий намір, бо я добре пригадую, як в Україні давали прес-конференції представники багатьох відомих виробників сільгосптехніки. Мовляв, от-от ми збудуємо сучасні заводи із виробництва наших машин, тут в Україні. Але все лишилося на словах, а те, що таки розпочалося, благополучно заглухло. Який корупційний чорт із рогами ставив перепони цим намірам? І чому у розпал такої страшної війни, коли від аграрного сектору багато в чому залежить виживання України, наші фермери повинні зазирати за кордон, благаючи привезти якісь копійчані запчастини, не кажучи вже про техніку…

І давно вже було зрозуміло, що не може така велика аграрна країна як Україна залежати від того, що до неї привезуть за сто морів трактори, запчастини, ЗЗР, добрива, ба навіть, легкові та вантажні автомобілі. Це все можна виробляти тут, нехай навіть попервах складати вже існуючі імпортні моделі.

Те ж саме можна сказати і про автомобільне виробництво. Нині ЗСУ як повітря потребують простеньких прохідних пікапчиків, аби швидко переміщатися в зоні бойових дій, заходячи в тил ворогу, та для виконання інших завдань. Якби ми могли налагодити власне виробництво бодай якихось аналогів «уазика» чи «ниви», то вже було б добре.

В цьому плані москалі виявилися передбачливішими. Вони за руки, за ноги затягували до себе відомих західних виробників техніки, аби ті будували там заводи. Оці всі хвалені бронеавтомобілі «Тигр», інша спецтехніка – назагал це перелицьовані моделі західних виробників. Так, до них вже ніби, дякувати Богу, Захід не постачатиме комплектуючих. Проте виробничі площі, обладнання, підготовлені фахівці – це все ж залишилося. І воно не в Китаї, Німеччині чи Італії – воно все лишилося на території країни-агресора, а отже, може бути використане так чи інакше.

Ми могли б усе зробити так само. І у всякому разі могли б налагодити виробництво елементарних комплектуючих до техніки, нехай навіть простеньких аналогів. Все ж краще, аніж заглядати у руки дилерові і запитувати по десять разів на день: ну, що, ще нема?

Та що тут казати: ми навіть, маючи шість власних нафтопереробних заводів, тримали їх більшу частину на вічному ремонті, і закуповували пальне майже повністю у Білорусі, а отже, у країни-агресора. Чому б і ні, адже хтось із цього мав хороший зиск. А тепер дизпальне нам змушені завозити американці – через океан.

А засоби захисту рослин, а добрива? Дякувати Богу, що хоч посівний матеріал маємо свій, знову ж таки, завдяки приватній ініціативі та іноземним інвестиціям. Щодо добрив ситуація виглядає дуже цікаво, адже в Калуші вже хтозна скільки років стоїть залитий кар’єр, у якому видобувалася сировина для виробництва калійних добрив. Хто не знає – калійні добрива це один із найдефіцитніших ресурсів у багатьох країнах світу. І до речі, левову частку їх постачає якраз країна-агресор Росія разом зі своїм сателітом Білоруссю. Свого часу у відновлення їх виробництва в Калуші хотіли вкласти гроші багато хто, але їх усіх відшивали, мовляв, не на часі. А коли на часі – у розпал війни? Ми б зараз могли б забезпечувати вітчизняними якісними калійно-сірчано-магнієвими добривами не лише власних аграріїв, але й багато західних країн. А отже, отримали б ще один козир у питанні «підтримувати нас чи віддати на з’їжу рашистам, аби не перейматися».

Так чи інакше, ми маємо усі замислитися, щодо кардинальної перебудови підходів та концепції бачення власної країни та економіки. Україна може бути сильною, може бути розвиненою, і може забезпечувати себе усім необхідним. Це обов’язкова умова нашого виживання.

Євгеній СИДОРОВ