ТРУПОМ ЗЕМЛЮ ВКРИЄМО! Невже без варіантів?

Збігло якесь століття з хвостиком. І новому класикові української поезії Борисові Олійнику картина малюється вже так: «Зайди в моє село. Куди твойму Едему! Ставок , хрущі, гаїв зеленограй…» Гарне українське село, еге ж? Надто у деяких віршах деяких українських поетів. На жаль, не все те правда, що говориться у віршах.

Бо в реальності часто гидко дивитися, а ще й смердить. Ситуацію з утилізацією падла й відходів тваринного походження в нашій державі інакше як катастрофічною вже не назвеш. Проблема давно стала екологічною міною уповільненої дії для населених пунктів, де працюють свиноферми, птахофабрики, бійні, м’ясокомбінати. І ця міна вже спрацювала. Після промислової переробки свинини, птиці тощо в Україні щороку накопичуються сотні тисяч тонн побічних продуктів тваринного походження. Цей непотріб, як і трупи палої худоби та птиці, безсистемно закопують навколо сіл. Їх жителі потерпають від смороду, скотомогильники роблять непридатними для споживання воду з криниць та водогонів. Раніше, коли на повну потужність працювала система «Укрветсанзаводів», де здійснювалася утилізація, питання стояло не так гостро. Але нині більшість з цих підприємств самі знаходяться на межі виживання і вже неспроможні забезпечити належну переробку боєнських відходів. Проблема стала настільки кричущою, що докотилася до Верховної Ради. Систему «Укрветсанзаводів», яка має займатися утилізацією, зокрема, палої худоби та птиці, народні обранці намагаються витягнути з банкрутства.

У парламентському Комітеті з питань аграрної та земельної політики нещодавно відбулася робоча зустріч народних депутатів з керівництвом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства щодо стратегії реформування ДП «Укрветсанзавод». Таке державне підприємство було створено свого часу, як пояснюється на його сайті, «з метою координації діяльності суб’єктів господарювання щодо забезпечення екологічного, епізоотичного та ветеринарно-санітарного благополуччя в Україні шляхом утилізації та переробки відходів тваринного походження, неякісних харчових продуктів і продовольчої сировини».

Вочевидь, це – потрібна справа і мала б бути економічно успішною. Адже надає важливі як для суспільства, так і для агропідприємств (таких, приміром, як птахофабрики або свинокомплекси) послуги: здійснюють переробку загиблих тварин, відходів м’ясної та молочної промисловості, знищують продукти з простроченим терміном та інші непридатні до використання, утилізують контрабандні харчі та сировину тваринного походження.

Водночас згаданий «Укрветсанзавод», а точніше кажучи, заводи, адже 18 філій цього підприємства розкидані по всій країні, розташовані в 15 областях, виробляє цінні кормові добавки – м’ясо-кісткове та кісткове борошно. Останнє використовують у рослинництві як фосфорне органічне добриво. Також продукується технічний жир – сировина для виробництва, наприклад, мила чи біодизелю. Сільське господарство отримує й комплексне органічне добриво – з високим вмістом основних елементів живлення та мікроелементів, і компост на основі відходів тваринництва.

Тож, здавалося б, така діяльність приречена на успіх, зокрема, фінансовий, як це й було в кращі часи. І не такі вже й давні. Адже чи не в кожному районі нашої країни діють потужності, що працюють на харчову галузь і є потенційними клієнтами ДП. Тим паче, якщо вони реалізують свою продукцію на ринки об’єднаної Європи: у ЄС наполегливо вимагають, щоб під час виробництва шкода довкіллю мінімізувалася.

Але в буденній реальності ДП «Укрветсанзавод», що входить до сфери управління Держпродспоживслужби, збанкрутувало, а більшість філій – у незадовільному, а то й у жахливому, небезпечному для людей і довкілля стані. Колись затребувані народним господарством об’єкти перетворилися на такі собі міни уповільненої дії. Що вже спрацювали. Як прозвучало під час зустрічі в комітеті, шість з них не працюють, зокрема п’ять – Коломийська, Тернопільська, Ковельська, Кіровоградська та Маріупольська філії – фактично припинили своє існування. «На деяких навіть є невеликі накопичення» відходів. Виробничі приміщення стоять пусткою, без обладнання – те, що в було більш-менш робочому стані, перемістили до інших структурних підрозділів.

Заводи «іноді мають такий вигляд: два гектари землі, які вони займають, на дво- чи триметрову висоту завалені кістками та трупами тварин, сморід стоїть нестерпний. А за кілька кілометрів розташований райцентр... Як жителям з подібним сусідством миритися?!»

Утім, відродження таких підприємств – справа потрібна. Адже в Україні, йшлося під час розмови в комітеті, «залишається значним обсяг боєнських відходів. Нерідко падіж, тобто трупи дохлих тварин, безсистемно закопують просто навколо сіл. А там – колодязі, водопроводи... Куди нині суб’єкти господарювання, приміром, на Волині можуть звозити відходи боєнь, якщо там немає жодного заводу з утилізації, але розвинене птахівництво, свинарство? Про це можна лише здогадуватися. Хоча коли санзаводи будували, визначали місце розташування не просто так. Вони вирішували питання системної утилізації в країні, водночас продукуючи добрива чи жир, який технологічно використовується для виробництва мила, гліцерину...»

Під час зустрічі у комітеті прозвучала така інформація: в Україні щороку з’являється понад 800 тисяч тонн (!) «побічних продуктів тваринного походження, не призначених для споживання людиною». Чимало такого «скарбу» продукують великі агрохолдинги, що займаються птахівництвом. Але потужні компанії, з тих, які налаштовані на експорт, дбають за імідж, тож, здебільшого, створили свою цивілізовану систему утилізації – піддають обробці десь 500 тисяч тонн.

Ускладнює ситуацію те, що, як ішлося під час розмови в комітеті, «уся технологія – застаріла, 1936 року. І обладнання теж проектувалося в ті ж часи. Останній варочний котел був завезений в Україну в 1996 році! Усі котли зношені майже на 100 відсотків. Ще три, може, п’ять років вони попрацюють...»

Зрозуміло, що сам «Укрветсанзавод» через брак коштів не може ні оновити наявні потужності для утилізації, ні придбати сучасне обладнання.

Тим часом, за словами заступника міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Тараса Висоцького, «ресурсу в держави немає», але, наголосив він, «проблема є, треба прийняти спільне рішення, що з цим робити».

Власне, обговорення в комітеті зводилося до пошуку відповіді на запитання: як максимально ефективно залучити приватне фінансування на підприємство, що перебуває у стані банкрутства? Адже подібні потужності приваблять аж ніяк не кожну людину з грошима – бо такі передусім орієнтуються на вигоду. Як ішлося, подібна справа зацікавить інвестора, котрий разом з порятунком системи «Укрветсанзаводу» вирішуватиме питання утилізації відходів свого виробництва (курятини, свинини тощо). Нині підприємства, які залежать від утилізації, досить вразливі: «якщо двері закриють тобі на утильзавод...» – можеш закривати птахофабрику...

Про те, що справа утилізації взагалі-то не безнадійно збиткова, свідчить така інформація. У Буську Львівської області зводять сучасний завод. За словами Тараса Висоцького, введення потужностей в експлуатацію «очікується через півроку». Ще один споруджується на Київщині. Тобто приватні інвестиції у цю сферу вже надходять. Але з появою нових заводів «є ризик отримати у перспективі 18 закинутих місць з горами трупів тварин. Ця ситуація може перетворитися на вічну проблему, з якою держава нічого зробити не може. Тож треба зараз думати, що з тими збитковими підприємствами та територіями робити, як і за які гроші їх рекультивувати».

Механізм державно-приватного партнерства, тобто варіант передати ДП «Укрветсанзавод» в тимчасове користування приватним структурам, і так врятувати ситуацію – не підходить. Наразі його застосувати не можна, бо, як зазначалося, «побічні продукти тваринного походження не внесені в перелік дії закону про концесію. Тобто спочатку треба доопрацювати нормативну базу».

Можна було б виставити заводи, як окремі лоти, на приватизацію. Але для того потрібно вивести ДП «Укрветсанзавод» зі стану банкрутства. Щоб врегулювати ситуацію, як варіант, пропонується йти шляхом санації, план якої, розписаний на рік, представив керуючий санацією ДП «Укрветсанзавод» Сергій Заглоцький. Він розповів, що нині реально працює 12 філій: «Вісім більш-менш нормально, а чотири – ледь існують, аби на зарплату заробити».

На першому етапі пропонується коштом інвестора погасити 30 мільйонів гривень боргів всього державного підприємства і вивести у такий спосіб ДП з банкрутства.

Водночас визначено вісім філій: Куп’янська (Харківська обл.), Костопільська (Рівненська обл.), Сквирська (Київська обл.), Тальнівська (Черкаська обл.), Тульчинська (Вінницька обл.), Хорольська (Полтавська обл.), Шепетівська (Хмельницька обл.), Жовківська (Львівська обл.). Вони обиралися за місцем розташування або кращим технічним станом.

Якщо затвердять план санації, за кошти інвестора буде зроблено невелике технічне переоснащення. Тоді, за задумом, підприємства більше утилізуватимуть побічних відходів тваринного походження, так можна буде вирівняти ситуацію з «Укрветсанзаводом», підтягнути решту філій, котрі ще на плаву.

На територіях п’яти заводів, відродити які неможливо, буде проведено рекультивацію. Їх пропонують виставити на торги як промислові майданчики.

На робочій зустрічі лунали й інші пропозиції. Щоб знайти відповідь на запитання: як максимально ефективно залучити приватне фінансування на важливе державне підприємство, що перебуває у стані банкрутства, вирішили зібратися у комітеті ще раз. А допоки мови-перемови, Земля криється трупом. А навпрошки кажучи – падлом.

Галина КВІТКА