Як вижити без експорту зерна

– Сидимо зараз без грошей. Усе, що в нас було раніше, уже розійшлося: частина на армію, щось на весняну посівну або на виплати людям. Зараз заробляємо, як доведеться: комусь пару сотень гектарів обробимо, то якийсь агрегат продамо, то десяток свиней заріжемо і реалізуємо по окрузі. Натуральне господарство…, – нарікає власник середнього за розміром господарства, який працює на Черкащині.

У схожій ситуації сьогодні перебуває більшість українських агровиробників, особливо тих, у кого чи не єдиним джерелом прибутку було вирощування та продаж зерна. Утім, фермери не складають рук, тому на перший план виходять раніше малопопулярні напрямки.

– Ніколи не думав, що про це казатиму, але чи не єдиний спосіб виживання сьогодні для нас – це тваринництво. Ми колись довго з батьком міркували, чи варто займатися вирощуванням ВРХ і вирішили поки що зберегти наші ферми. Хто ж міг знати, що худоба нас порятує. У мене ж до сотні людей працює, у всіх родини, я вже не кажу, що грошей і так кожен день треба. А корівки дають молоко, м'ясо, корми маємо власні, тому якась копійчина щодня капає. Великих прибутків тут немає й бути не може, проте маємо постійно щось за душею, – розповідає власник господарства на Миколаївщині.

Наш співрозмовник із першого дня війни енергійно взявся за реструктуризацію роботи господарства.

– Я сказав людям, що нам усім слід готуватися до скрутних часів. І що головне завдання сьогодні – зберегти те, що в нас є, а також забезпечити людей доступними продуктами харчування. Тому ми з першого дня запустили в роботу млин і крупорушку, почали також давити олію, відтак змогли всіх пайовиків та переселенців забезпечити найнеобхіднішим: борошном, крупами, олією тощо. Частину продуктів пустили в продаж і щось заробили, заразом зменшивши запаси зерна на складах. Але основний прибуток почало приносити саме тваринництво, – зазначає фермер.

Аналогічним чином ситуацію коментує і його колега –керівник великої агрокомпанії на Хмельниччині.

– Переробка зерна – це раз. Завдяки цьому ви можете, щонайменше, частково розрахуватися з працівниками та власниками паїв, а також допомогти переселенцям та армії. Тваринництво – два. Бачимо, що хоч би і як ми намагалися, але через західний кордон не зможемо реалізувати й 20% нашого зерна. Це просто нереально через обмежену логістику. Тому вирішили максимально розширити наші тваринницькі потужності. Взяли кредит, лагодимо старі ферми, будемо запускати нових тварин, якщо вдасться. Таким чином зможемо перепустити значну частину нереалізованого зерна через молоко та м'ясо, – пояснює наш співрозмовник.

Під лежачий камінь, відомо, вода не тече, і щоб вижити, та ще й допомогти своїм землякам, агровиробники мусять братися за різні напрямки розвитку.

Ми вже колись наголошували на тому, що бізнесова схема «посіяв зерно-виростив-зібрав-продав» є відносно зручною, проте лише в тому разі, якщо бездоганно функціонує кожен її елемент. Навіть до війни вона незрідка давала збої. Згадаймо, наприклад, неочікувані зниження цін на зерно, що призводило до збитків агровиробників, чи стрімке подорожчання послуг елеваторів. У таких випадках чимало фермерів металися поміж молотом та наковальнею, намагаючись зберегти рентабельність виробництва.

У таких випадках дехто замислювався відносно того, що, мовляв, було б у мене зо три тисячі голів худоби та тисяч сім-вісім свиней, то я б і горя не знав – все згодував би на фермі, і не переживав би, що зерно подешевшало, а його сушіння – подорожчало.

Зараз ми бачимо, що ситуація взагалі наближається до абсурду. Рашисти буквально знущаються над усім світом, розповідаючи про свої щирі наміри нагодувати населення планети… звісно ж, украденим в Україні зерном. Тим часом в українські агрокомпанії та елеватори безперервно влучають ракети, і сьогодні немає жодних сумнівів, що Путін прагне шантажувати світ загрозою голоду заради зняття санкцій. Захід, таке враження, поки що не уявляє, що йому із цим усім робити, й обмежується винятково закликами до розблокування портів та туманними обіцянками постачань протикорабельних ракет Україні…

Ця пісня, на жаль, вже добре відома та сумна, але кожен аграрій в Україні хоче знати, що йому робити далі і чи зможе він працювати та нагодувати якщо не цілий світ, то хоча б своїх працівників та пайовиків. Їх у нього сотні, а ще тисячі родин, котрі також хочуть їсти. І зрештою, чи зможе фермер восени виконати свої кредитні та інші зобов’язання, а чи муситиме піти із торбами …

Маємо сказати правду: ніхто сьогодні не може сказати, що буде через два чи три місяці, і чи зможуть українські аграрії спродати бодай половину вирощеного врожаю, нехай навіть за мінімальними цінами. Хотілося б вірити, що рашисти вже завтра добре отримають по голові, і чи прибулі із Заходу ракети вразять десяток ворожих кораблів за один день, але очевидно, що наша перемога куватиметься ще довго, бо надто багато поставлено на карту…

Тому наше завдання сьогодні – пристосуватися до наявних реалій таким чином, наскільки це можливо в принципі, перебудувавши практично все: бізнес, організацію праці, плани. І якщо для цього необхідно буде збудувати олійню чи реконструювати старі ферми та запустити в них корів, то це таки доведеться зробити.

Звісно, це легко сказати, та не просто зробити. Адже неможливо ось так відразу взяти та збудувати ферму, чи реконструювати стару, оснастивши її необхідним обладнання. І зрозуміло, що корови у полях не бігають, і для того, щоб завести поголів’я чи наростити його в короткі терміни потрібно його придбати, найімовірніше, за кордоном. І для цього потрібні грубі гроші.

Організувати млин, крупорушку чи олійню для забезпечення місцевих потреб – справа дещо простіша й дешевша. Однак і тут не вийде все зробити за три дні й три копійки. Очевидно, що має бути чіткий бізнес-план, продумані інвестиції та все таке інше. Де взяти гроші? Єдина надія – скористатися дешевим кредитуванням від уряду чи державного банку, тим більш, що воно зараз є доволі доступним, і за останніми даними, за різними програмами підтримки вітчизняні фермери отримали вже майже 40 мільярдів гривень.

Однак тут справа не в грошах, а знову ж таки в зміні підходів до аграрного бізнесу. Ми вже, на жаль, мали змогу переконатися, як за кілька днів можна зруйнувати налагоджену існуючу картину світу, а їй на зміну принести зовсім інші реалії. Де виживає той, хто гнучкіший, хто вміє швидко переорієнтувати свій бізнес. І звісно ж, більше шансів знову стати на ноги в тих аграріїв, які мали корисну звичку робити запаси ресурсів та розвивати альтернативні напрямки бізнесу.

– Ех, добре, якби в нас працював хоча б млин і ми могли молоти зерно на борошно. Це дало змогу частину його роздати тим, хто найбільше потребував продуктів, а частину – розпродати на місці чи на базарах. Побачили це все, запустили й крупорушку, але швидко переконалися, що крупа в нас не зовсім належної якості. Їсти її, звичайно, можна, проте, якби знали, то раніше докупили б обладнання, відлагодили роботу й могли б виробляти якісніший товар. Тепер ось думаємо давити олію – усе треба робити буквально «з коліс», – нарікає фермер із Кіровоградщини.

Тобто, якби ця вся нехитра переробна машинерія працювала і до війни, то ставати на нові рейки за умов військового часу аграріям було б набагато простіше.

Утім, залежно від регіону та інших чинників, на базі аграрних господарств тимчасово можна розгортати й інші, більш технологічні напрямки розвитку. Так, існують господарства, у яких успішно виробляють паливні брикети з соломи та полови. Так само існують сільські виробництва паливних генераторів до зерносушарок, опалювальних котлів, різноманітних борін та інших ґрунтообробних агрегатів. Хтось вклав гроші в сонячні панелі й продає державі електроенергію. Ще хтось мізкує нині над тим, як самостійно виробляти біопаливо з ріпаку чи кукурудзи. Можна також робити компости, колотити рідкі добрива – для себе й на продаж, якось же потрібно виживати…

Коротше кажучи, варіантів розвитку тут може багато – головне, аби над головою не стрілили. І ті агровиробники, хто має змогу сьогодні спокійно працювати, чудово розуміють, що цілковито завдячують цьому мужнім Збройним Силам України.

Євгеній СИДОРОВ