Земля у жмені

Воно все ніби логічно. Селянин чи міський спадкоємець паю не поспішає позбуватися своєї власності, оскільки не знає ані справжньої ціни, ані що воно буде далі. Тому якийсь час справа буде розкачуватися без поспіху. Хоча натяки на нові податки, вочевидь, «допоможуть» багатьом власникам паїв прийняти «правильне» рішення.

З іншого боку, таке затишшя викликає певні підозри, оскільки темні справи, як відомо, чиняться без розголосу, а особливо в наших краях. Цілком ймовірно, що дізнаватися про оборудки на багато тисяч гектарів ми будемо вже постфактум. Утім, і в цьому немає чогось поганого – бізнес є бізнес.

Інша річ, що ми й досі не можемо сформувати однозначне ставлення до таких революційних новацій. Адже востаннє на більшій частині території України (окрім західних областей) земля була предметом купівлі-продажу більш ніж 100 років тому. Чим усе це закінчилося, ми добре знаємо. Не дивно, що принаймні половина наших співгромадян рішуче не згодна із запровадженням ринку землі, та й чимало із тих, хто «за», ставиться до цього із певними засторогами.

Справді, ми могли б зараз написати переконливу статтю про те, чому ринок землі – це абсолютне зло для України. Або ж, навпаки, написати палкий маніфест на підтримку його впровадження. І були б праві і в тому, і в іншому випадках. Проте ні того, ні іншого робити не будемо, зосередившись на очевидних речах, безпосередньо не пов’язаних із бізнесом.

Буквально за день перед написанням статті, автор побував у кількох господарствах на Миколаївщині та Кропивниччині. Слово за словом, і з фермерами довелося перебалакати за все на світі, та звісно ж, і про ринок землі. Зауважу відразу, що траплялися різні співрозмовники, і серед них – дуже непрості люди. Тим не менше, це лише додало об’єктивності моїм враженням і загалом підтвердило раніше сформовану думку щодо земельного питання.

Зокрема, виявилося, що в кількох регіонах, котрі ми відвідали, сівозміна вже впродовж багатьох років переважно складається із озимої пшениці та соняшнику. Є трохи ячменю, хтось північніше може посіяти кукурудзу. Причому фактор вологи тут відіграє далеко не першочергове значення, швидше, мова йде про максимальне спрощення роботи. Ріпак ми не будемо вирощувати, бо із ним потрібно «гратися», так само як і сою. Кукурудза нам теж не підходить, бо вона не кожен рік нормально родить. Горох? Та це смішно: кому він потрібен…

Далі більше: мінеральні добрива «у нас більшість взагалі не вносять». Так і сказали! Які там аналізи ґрунтів та інноваційні підходи до мінерального живлення культур – тут 100 кг селітри не хочуть розкидати, бо дорого.

Ситуації можна було б зарадити, якби в селі на фермі стояла хоча б сотня «хвостів» і була якась органіка, але де ж їх узяти – все вирізали ще 20 років тому.Обробіток ґрунту? Звісно ж, лишень мінімалка – в поле запускається дискова борона, яка працює й за плуг, і за глибокорозпушувач, і за передпосівний культиватор. Верхній шар ґрунту перемішали із соломою і знову сіємо або соняшник, або пшеницю. А тоді дивуємося, чому вода тижнями стоїть у полі, не просочуючись униз…

І як вершина орендарської агрономічної технології, про яку ми неодноразово згадували – «у мого агронома головне завдання – зробити так, щоб із кожного гектара ми отримали максимальний прибуток». Усе інше – вторинне, навіть фактичні показники врожайності. Треба зробити так, щоб вкласти гривню, а заробити – десять.

Заздалегідь перепрошую в по-справжньому думаючих і дбайливих аграріїв, чиї підходи до роботи є прямо протилежними до наведених вище. Дякувати Богу, таких у нас також багато, і вони однаково добре ставляться до землі, незалежно від того, свою вони землю оброблять чи орендовану. На них, власне, і тримається сільське господарство.

Однак, на жаль, дуже багато прикладів отакого бездумного чи навіть хижацького ставлення до землі. Допоки стратегія комерційної технології дає якісь плоди, її адепти гнутимуть свою лінію до останнього. Мовляв, немає в мене грошей на добрива, на вертикальний обробіток ґрунту чи, тим паче, на відновлення лісосмуги, то й робити нічого не буду. Якщо дасть Бог дощу й захистить від буревіїв та ґрадів, то щось заробимо. А якщо ні, то…

У таку «філософію» впираються також усі інші проблемні фактори аграрного сектора та екології в Україні, що потребують негайного вирішення. Так, скажімо, у нас мільйони гектарів полів потребують розкислення, себто, вкладання додаткових чималих коштів для досягнення довгострокової мети. Та робить це мало хто, бо треба заплатити гроші, щоб покращити чужу землю, і не факт, що результат з’явиться навіть через 5 років.

Бажано зробити агрохімічні аналізи ґрунтів? А навіщо? Може цієї землі в мене наступного року вже не буде, і я викину на вітер декілька тисяч доларів?Зібратися і відновити систему зрошення? Знову ж таки: для кого? Адже власник паю завтра прокинеться і почне мене ж шантажувати, що віддасть його в оренду комусь іншому.

Відповідно, можна обережно сподіватися, що людина, котра не орендує певний земельний масив, а є його безпосереднім власником, стежитиме й за структурою ґрунту, і за вмістом органічної речовини та елементів живлення, а ще пару лісосмуг посадить, якщо треба буде. Так само, як дбайливий господар вирізає кожну суху гілочку на своїй присадибній ділянці.

Тому у цьому плані ринок землі має бути, навіть якщо мова йдеться про 100 гектарів в одні руки. Реальний власник – це завжди ефективніше, аніж умовний.Та з іншого боку, навряд чи це дасть змогу відразу подолати надмірну комерціалізацію агробізнесу в Україні. Повсюдно порушується сівозміна, часто препарати для захисту рослин підбираються за принципом «аби дешевше», навіть попри їх шкоду довкіллю, буяють посіви «пластилінової» сої, яка нібито заборонена чинним законодавством. Цей перелік можна продовжувати й продовжувати. Тому, вочевидь, варто було б передбачити і якийсь розумний контроль за дотримання бодай ключових виробничих моментів. Адже це жива земля все ж таки, стратегічний ресурс держави, а не віртуальна реальність. Але пишеш слово «контроль» і відразу ж уявляєш, як воно реалізується в Україні на практиці. Терміни «наїзд» та «корупція» будуть доречнішими…

Давайте говорити відверто: пересічному громадянину України байдуже, кому належить та чи інша земельна ділянка, і хто гарує на ній тракторами та комбайнами. Скажімо, для автора найбільше значення мають наступні моменти: 1) аби всі податки та соціальні виплати було сплачено; 2) у навколишніх селах було хоча б трохи добре оплачуваних робочих місць та підтримувалась в нормальному стані інфраструктура; 3) щоб зберігалися і бажано примножувалися характеристики родючості землі та дотримувалися усіх екологічних норм; 4) щоб будь-якій людині вільно було підійти до берега ставка, пройтися польовою дорогою чи погуляти в гаю.

Ось власне і все. А хто там і скільки заробив на тому зерні, і якого нового «джипа» собі придбав – то вже діло десяте. Можна подумати, що за колгоспних часів усі заробітки та матеріальні ресурси розподілялися прозоро та чесно. Головне – щоб сектор працював, даючи змогу жити і іншим.

Очевидно, що обмеження на купівлю/продаж земель сільгосппризначення повинні мати місце, проте їх головне призначення має бути – не гальмувати, а стимулювати. Так, на сьогодні найбільш ефективними, поза сумнівами, є господарства, площею від 1000 до 10000 га, чиї землі розташовані купно із штаб-квартирою у місцевому населеному пункті. По-перше, у таких господарств є кошти для розвитку технології, у тому числі для поліпшення характеристики ґрунтів та екологізації виробництва. По-друге, оскільки їхні бази розташовані безпосередньо в селах, поблизу яких знаходяться поля, то вони просто змушені розвивати місцеву інфраструктуру. Їздити треба, забезпечити працівникам нормальні умови життя треба – хочеш чи не хочеш, але мусиш вкладати якісь гроші в село.

Тому обмеження на продаж в одні руки землі можна було б легенько підняти до 5000 чи навіть до 10000 гектарів, за умови їх компактного розташування. На цій основі могли б розвиватися справжні сільські інфраструктурні хаби, набагато ефективніші, аніж здебільшого немічні штучно нарізані територіальні громади.

Ще один дражливий фактор – заборона продажу земель сільгосппризначення іноземцям. Вважаємо, що в даному разі ситуація доведена до абсурду та надто абсолютизована. Ми можемо відразу назвати не менше, аніж десяток господарств в Україні, які належать німцям, голландцям, австрійцям, французам тощо. Це господарства площею від 1000 до 10000 га, і що характерно, місцеве населення навряд чи погодиться, щоб замість «окупантів» туди зайшов хтось інший. Там висока вчасна зарплатня, там розвивається інфраструктура, впроваджуються сучасні технології, а головне – нормальні європейські робочі процеси вкупі зі ставленням до працівників. Скажімо, я знаю голландця, який власним коштом відновлює мережу гідротехнічних споруд на Черкащині, попри активне встромляння палиць у колеса з боку місцевої адміністрації. І робить він це для того, щоб розширити зрошувальну мережу на овочевих плантаціях, паралельно з цим приносячи користь громаді. Він живе з родиною вже багато років у селі, поруч зі своїми працівниками й бездоганно володіє українською мовою. І дуже серйозно фінансує усі соціальні питання.

Чи можна назвати таких людей небажаними для українського агробізнесу й такими, кому не можна дозволити продавати землю? Чим за них кращі персонажі, які із року в рік заливають поле гліфосатом під незмінний соняшник, не турбуючись ані про ґрунти, ані про те, щоб купити найманому працівникові новий трактор із кондиціонером?

Так, іноземцеві, вочевидь, легше взяти кредитні кошти під розвиток, але що для нас у даному разі є первинним: патріотизм, попри все, чи щоб зберігалася родючість української землі, розвивалися села та аграрні технології загалом.

Тому власне для іноземців можна було б встановити чіткі умови: ті ж самі обмеження за площею землі, яку дозволено придбати, країна походження (Євросоюз, США, Канада тощо) та обов’язкове проживання в Україні. Усе – питання вичерпане, і навряд чи до нас позбігаються тисячі фермерів із усього світу з гаманцями грошей. А от ще кілька сотень отаких німців та голландців, які проживають на місці – в українському селі, нам би не завадили.

Головне – не пустити сюди корпорації із необмеженим капіталом, для яких прибуток приноситиме «умовний гектар». Ті дійсно не пощадять нікого й нічого, оскільки це просто бізнес.

Тому закінчимо тим, із чого розпочали: первинним у даному питанні є те, щоб земля працювала, з неї не висотувалися всі соки, і підтримувалася соціальна інфраструктура на селі. Якщо ринок землі у такому вигляді, як він зараз упроваджується, забезпечить дотримання цих умов – чудово. Якщо ні, то… Знову буде щось змінюватися й, сподіваємося, без соціальних потрясінь. Ми це вже колись проходили.

Микола ЧЕРЕДНІЧЕНКО