Зроблено таки в Україні.

Навряд чи хтось, перебуваючи при здоровому глузді, заперечуватиме той безперечний факт, що імпортна техніка відомих брендів на загал краща у порівнянні із вітчизняною. У якості наочної ілюстрації незрідка наводять хрестоматійний приклад із «Мерседесом» та «Запорожцем» (сьогодні швидше із «Ланосом»). Переважна більшість вітчизняних фермерів, заробивши трохи грошей, відразу ж прагнуть придбати імпортний трактор, комбайн, обприскувач чи сівалку.

Звісно, що у цьому є очевидний сенс. Не вдаючись у технічні подробиці відзначимо, що сільгоспмашини та агрегати, підкреслюємо, саме провідних світових виробників, забезпечують більш комфортну роботу у полі. Це висока продуктивність, надійність, точність виконання польових операцій, зручність в роботі та багато чого іншого.

Тому не дивно, що у тих великих господарствах, у яких застосовується інтенсивна технологія вирощування сільгоспкультур, парк техніки суціль складають іноземні бренди. Із вітчизняного там побачиш хіба що якусь бочку чи стару вантажівку.

З іншого боку не варто поглядати на сільгосптехніку вітчизняного виробництва зверхньо, крізь парадигму 20-річної давності. Походивши на машинно-тракторному дворі пересічного середнього, не кажучи вже про невелике господарство, ми вже там знайдемо і українську жатку, і розкидач міндобрив, і ґрунтообробну техніку, і обприскувач, і сівалку, і навіть невеличкий тракторець чи зернозбиральний комбайн. Один фермер скрушно зітхне, мовляв, немає грошей на імпортне, а інший, навпаки, скаже, що ця жатка чи борона цілком мене влаштовує і я не бачу потреби віддавати у декілька разі більшу суму за відомий бренд.

Дійсно, якщо ще років 7-8 тому вітчизняна сільгосптехніка викликала у власників середніх господарств у більшості випадків скепсис разом із розчаруванням, то сьогодні становище помітно змінилося. Серед українських виробників у цьому сегменті виокремилося до двох десятків компаній, котрі пропонують дуже непогану продукцію за помірні у порівнянні із імпортом гроші. У приватних розмовах із фермерами про життя-буття дедалі частіше чуєш оцінки на кшталт «взяли собі комбайна «Скіф», а він виявився нормальним – мене цілком влаштовує», «навіщо мені імпортна жатка, якщо бердянська нічим не гірша» чи «до техніки «Заводу Кобзаренка» питань взагалі не виникає»…

Фактично відбувається справжній іміджевий прорив вітчизняного сільгоспмашинобудівника, який ґрунтується на об’єктивних чинниках. Перерахуємо основні з них.

Нарешті почали давати плоди інвестиції та зусилля, вкладені у спеціалізовані компанії-виробники. Там цілковито оновлено устаткування, використовується якісний метал та комплектуючі, сучасні лінії фарбування тощо. Причому це далеко не поодинокі явища – достатньо завітати до будь-якого відомого українського виробника, аби в цьому переконатися.

Додамо, що нині глобальне світове виробництво сільгосптехніки уніфікується. Виробники у різних куточках світу використовують ті самі конструктивні рішення і купують комплектуючі у тих самих постачальників. Умовна «Хацапетівка компані» без жодного плагіату може скласти конструктивно і функціонально майже аналогічну модель до машини відомого світового виробника. Чи принаймні встановити на свій обприскувач такі самі насос, штангу, бак, шасі і блок управління. Виходить цілком придатна до робити, нормальна машина, яка коштує удвічі-утричі дешевше, ніж імпортна модель зі схожими характеристиками. Сервісне обслуговування та запчастини відповідно дешевші, а в багатьох випадках щось там підкрутити можна і самотужки.

Дехто чинить простіше і намагається скопіювати західну машину чи агрегат. Виходить це не у всіх, звісно, і нічого хорошого в етичному плані у цьому немає. Та з іншого боку китайці свого часу чинили так само і сьогодні успішно продають вже свої власні розробки. Чому їм можна, а нам – ні?Гірше виглядає справа зі складальними підприємствами. Майже усі спроби створення виробництв такого штибу зазнали фіаско чи лишилися на стадії планування та перемовин. Це погано, хоча б із тієї точки зору, що сама наявність заводу зі збирання сучасної техніки на території України – це досвід для українських працівників та вміння працювати за провідними світовими технологіями. Прийде час – і ці люди зможуть його використати вже у виробництві техніки із маркуванням Made in Ukraine.

Поряд з тим на ринку предостатньо цілком оригінальної вітчизняної сільгосптехніки, причому незрідка – доволі ефективної. Звісно, щось десь може скопіювали, встановили імпортні деталі чи цілі вузли, але якість зростає і ця техніка виробляється не деінде, а тут – в Україні.

І нарешті справдешній вибуховий ефект справила відома урядова програма часткової компенсації вартості придбання сільгосптехніки вітчизняного виробництва, започаткована ще 2014 року. Програма, яка на папері нібито діє і сьогодні, передбачала відшкодування виробникам від 20 до 40% (!) вартості проданих в Україні машин та агрегатів. Відповідно, на таку саму суму і без того недорога техніка ставала ще дешевшою для фермера.Чи діє ця програма сьогодні, розібратися без «вогненної води» складно. Якщо послухати чиновників, то так, а якщо на ділі, то вона, як мінімум, загальмувала.

Часткове відшкодування вартості дало змогу окремим вітчизняним виробникам збільшити обсяги продажів буквально в рази, а отже, отримати додаткові гроші на розвиток. Зокрема, це в тому числі дозволило здійснити вже згадуване оновлення виробництва. Якщо вести мову у більш глобальній тональності, то вони отримали нарешті шанс довести, що також можуть розвиватися і пропонувати конкурентоспроможну продукцію.Звісно, що ціна – аргумент вагомий, однак навряд чи хтось купуватиме зернову сівалку чи обприскувач, які мають очевидно низьку якість. Здешевлення вітчизняної сільгосптехніки просто знизило ризики її придбання для тих господарств, які раніше ставилися до неї з осторогою. Це дало змогу із нею буквально познайомитися, освоїти і оцінити в роботі.

До чого ми це все ведемо? Перш за все до того, що вітчизняне сільгоспмашинобудування – це цілком жива і перспективна галузь, яка здатна розвиватися якісно і кількісно, та забезпечувати потреби значної частини агровиробників. Як ми знаємо, в України не так вже й багато успішних промислових галузей, надто ж машинобудівних. І якщо вже виділяти державну підтримку, то очевидно, що сільгоспмашинобудування має бути у пріоритеті.

Незрідка доводиться чути категоричні оцінки доцільності підтримки тієї чи іншої галузі промисловості, які звучать приблизно таким чином: якщо воно на ринку неконкурентоспроможне, то навіщо ж воно треба? Он є імпортне – будемо його купувати.

В якості наочного прикладу найчастіше наводиться кволий український автопром, котрий очевидно вже остаточно доконала коронавірусна криза. Втім, його проблеми розпочалися на десятки років раніше і пояснюються не лише технологічним відставанням, а небажанням знайти власну нішу на ринку. Натомість потенційним покупцям пропонувалися посередні китайські авто, котрі коштували майже стільки як відомі моделі Renault чи Fiat.

Водночас у 90-х роках вартість нового автомобіля «Таврія» становила 3-4 тисяч доларів. На той час це були, звісно, великі гроші. Тим не менш – це 3 тисячі, а не 13 тисяч доларів. Замість того, щоб винаходити черговий безликий велосипед, варто було швидше зробити ставку на недороге доступне авто із різними модифікаціями кузовів. Умовно кажучи, взяти ту саму «Таврію», трішки її осучаснити і пропонувати нехай не за 3, а принаймні за 6-7 тисяч. Попит на таку машину був би, своєю чергою вітчизняний автопром мав би змогу потихеньку розвиватися, оновлювати виробництво та з часом замахнутися на щось серйозніше.

Так само, як це зробила більшість успішних сьогодні українських сільгоспмашинобудівних підприємств. Свого часу вони пережили кризу, випускаючи найпростішу і найдешевшу продукцію та комплектуючи, перевели подих, знайшли інвесторів і поступово почали розвивати лінійку продукції. Нині вже ми маємо і багатофункціональні ґрунтообробні та посівні комплекси, і сучасні сівалки із можливістю стартового внесення рідких добрив, і якісні причіпні та, навіть, самохідні обприскувачі, і цей перелік постійно оновлюється. Хотілося б більше сучасної самохідної техніки, але всьому свій час.

Тобто, вітчизняні сільгоспмашинобудівники знайшли власну нішу і вибити їх звідти дуже складно. Своєю чергою відомі західні виробники працюють у своїй ніші, постачаючи здебільшого продукцію більшим господарствам. В зв’язку із цим пригадується розмова семирічної давності із відомим британським експертом по сільгосптехніці. Він поцікавився тим, яку техніку використовують українські фермери. Я, звісно ж, гордо сказав, що у нас є багато техніки найкращих світових брендів, проте чимало фермерів через брак коштів змушені працювати із українськими агрегатами.

– Що? Ви виробляєте власну сільгосптехніку?

– Так, причому це десятки заводів. Але якість її переважно нижча, у порівнянні із західною. Щоправда різниця у вартості може бути дуже і дуже відчутною.

– Так це чудово! Ви навіть не уявляєте, як вам пощастило. Зрозуміло, що якість – це дуже важливо, але ваші фермери зате мають вибір і доступ до недорогої техніки. У нас такого немає: так чи інакше, мусиш обирати у досить високій ціновій категорії.

Якось так воно і є. При цьому наразі, якщо хоч якось діятимуть державні програми підтримки галузі, вона не просто впевнено утримуватиме власну нішу, але й всіляко її розширюватиме. Потенціал для цього є.

Для чого це? Ну, про податки і нові робочі місця усе зрозуміло. Але до цього додамо ще один очевидний аргумент: такій розвиненій великій аграрній країні як Україна просто необхідне власне сільгоспмашинобудування, так само як і селекція, виробництво мінеральних добрив та ЗЗР. Це питання національної економічної безпеки та зниження не таких вже й маленьких ризиків. Достатньо згадати перші місяці короновірусної кризи, коли значна частина міжнародних поставок, в тому числі ЗЗР під весну виявилася заблокованою. А якби це все затяглося тоді не на місяць, а на півроку чи рік?

Це все одно, що у воюючій державі не мати жодного підприємства із виробництва зброї. Мовляв, якщо треба, то все купимо за кордоном…

Наразі варто відзначити те, як ефективно розвиваються українські виробники сільгосптехніки останніми роками і бажано поновити хоча б раніше діючі програми держпідтримки. Рано чи пізно, це дасть змогу вийти на якісно новий рівень.

Василь ЛЯШЕНКО